Загублені

Було тихо, того дня коли вони пішли.

Вітер повільно прогулювався поміж кущами, що мирно росли біля нашого дому.

Декілька рубінових квіток, розсаджених то тут, то там, слугували екстер’єрною декорацією нашій маленькій домівці.

Вже роками мене мучить питання, що це за відчуття всередині, що робить нас сумними, або навіть вганяє у легку депресійну меланхолію, сонячного, спокійного ранку?

Коли мені було дванадцять, я піднявся на горище, в надії знайти відповідь там. Але там я знайшов лиш темряву. І сморід настільки жахливий, що я ледь не втратив свідомість.

Я запитався у мами, що може мати настільки нудотний запах? Мама зневірено подивилась на мене і сказала:

- Ти знову щось вигадав собі, Олеже. Ще тільки вчора, батько був на горищі і все було добре.

Тож я і повірив їй. Яка дитина не довіряє своїй матері? Недовіра приходить пізніше, в підлітковому віці. Принаймні, так всі говорять. Але що якщо це неправда? Що якщо той факт, що ти підліток ще необов’язково означає що ти повинен бути неслухняним бовдуром, який руйнує решту свого життя декількома короткими, дурними помилками?

…

Я плакав, того дня коли вони пішли.

Я не розумів чому їх більше не було. Я не розумів чому вони не взяли мене з собою. Я знав лиш, що вони вже більше ніколи не повернуться. І немає значення як голосно я кричатиму, і скільки сліз покинуть мої очі.

На столі, в кухні, стояв відкритий пакет молока. Мама навіть не доставила собі клопоту, щоб поставити його назад в холодильник. Мабуть це логічно. Навіщо ставити щось на місце, якщо ти вже більше цим не користуватимешся?

Піднятись з підлоги було важко. Розплющити очі було ще важче. Таке враження, що сіль у моїх сльозах перетворилась на болючий клей і, у жорстокому жарті, замкнула мої повіки.

Я повільно брів по кімнаті, а моє тіло тряслось і потіло, ніби я брав участь у марафоні. Кислотне повітря вирвалося з горища і повільно наповнювало всі куточки мого дому.

Вікторіанські шпалери повільно втрачали свій трав’янисто-зелений колір, і набували дивного, ржавого вигляду. Стіни повільно насувались на мене, в тоя час як я завмер, окам’янілий, у німому крику.

…

Цікаво чи зійшов я з глузду, того дня коли вони пішли.

Ми ніколи достеменно не знаємо божевільні ми, чи ні. Де, власне, межа між одним та іншим? Чи ми нормальні до тих пір, допоки ми самі віримо, що ми в здоровому глузді? Чи, можливо, ми нормальні допоки люди, довкола нас, сприймають нас як нормальних?

Якщо ми не божевільні доти, доки самі в це віримо, то тоді всі психлікарні переповнені нормальними людьми, які просто бачать реальність під дещо іншим кутом. Але це ж не може бути так, правда? Хіба ж було б нормально, якби декілька тисяч Наполеонів та богів шкандибали вулицями міст? Звісно ж ні! - відповідає суспільство.

Отже, логічно, що ми не божевільні лиш до тих пір, поки наше оточення вважає що у нас ще всі вдома і ніхто у відрядження не збирається. Але з іншого боку, хто вони такі щоб судити нас? Звідки вони можуть знати що робиться у нашій голові? Звідки вони можуть знати про що ми думаємо, що ми бачимо? Що робить їхню думку цінною чи об’єктивною? Всі їхні думки та діяльність продиктовані суспільством. Чи справді нормально сліпо робити самому все те, що й так роблять тисячі людей довкола?

Як би то не було, після того як вони пішли, я себе запустив. Я перестав за собою доглядати.