Двадцять поцілунків

Вітерець наповнював вулиці тьмяним шелестом. З неба, не кваплячись, спускалися рясні краплини осіннього дощу. Червоні вогні автомобілів розмито виблискували на гладкому, вкритому калюжами, асфальті. У парку, що знаходився недалеко від дороги, самотньо перегукувались останні з пташок, які ще не поринули у шлях за теплом.

На автобусній зупинці, біля парку, людей було небагато. Лишень троє осіб ще , щоб сісти на автобус і цим дописати коротенький розділ такого непогожого дня. На лавочці сиділа старенька пані, яка раз у раз зітхала, з поглядом очікування дивлячись на дорогу, звідки мав приїхати її автобус. Було видно, що їй холодно, вона раз у раз розтирала собі руки і намагалася ще більше зануритися у своє старе, пошарпане досвідом, пальто.

Неподалік від неї не мала спокою молода, струнка дівчина. Довге, чорне, як вкрита хмарами ніч, волосся, довгий, червоний плащ, блискучі, смарагдові очі. Багато чого приваблювало в її образі. Вона легкою ходою кружляла довкола зупинки, з нетерпінням чекаючи можливості повернутися додому. Лишень час від часу вона зупинялась, щоб опустити свою вишневу парасольку і зловити декілька краплин собі на бліде обличчя.

Останньою з трьох душ, яких доля звела тут цього вечора, була душа молодого юнака. Він стояв, опершись на стіну зупинки, і з непомітною цікавістю стежив за нетерплячим танцем молодої дівчини. Вдягнутий у темні тони, він практично зливався з навколишньою темрявою.

Незнайома дівчина повністю заволоділа його увагою і фантазією. У ній дивовижно поєднувалася таємнича врода з дитячою невинністю, а серце її, немов казковий сад, було оточене височенною стіною, яку так і кортіло подолати.

Зі світу мрій юнака повернув ввічливо-грізний кашель старенької на лавочці. Він озирнувся і зустрів непривітний погляд літньої пані який немов говорив «Я бачу як ти на неї дивишся маленький мерзотник! Залиш її у спокої! Не для тебе ця троянда розпустила свої пелюстки! Знаю я таких як ти, які тільки і шукають беззахисних дівчат, щоб поламати їм життя!». Та юнаку було байдуже до її мовчазних застережень. Він повернувся у свої фіалкові хмари романтичних мрій і йому на думко спасти не могло б хоч якось образити чарівну незнайомку.

Та ось, непомітно для нього, до зупинки наблизився автобус. Коли юнак врешті помітив його, у нього перехопило подих. А що як вона зараз сяде у цей жовтий, механічний руйнівник мрій, і він більш ніколи її не побачить?

Про те автобус зупинився, а незнайомка у червоному плащі лишень розчаровано зітхнула, комбінація цифр була не та. Старенька ж пані, не зволікаючи, піднялася і залізла у автобус, наостанок вона обернулася іб з сумним роздратуваннямб поглянула на двох молодих людей, що залишалися на зупинці. Вона явно не хотіла залишати бідолашну дівчину, наодинці з підозрілим юнаком, але нічого іншого їй не залишалося.

Ось вони й залишились удвох. Юнак і сам вже розхвилювався, чи не почне боятися незнайомка його тепер, коли більш нікого поряд немає. Та дівчині здавалось було байдуже, вона продовжувала намотувати круги з одного краю зупинки в інший з незрозумілою наполегливістю.

Юнак розумів, що якщо він не хоче загубити її навічно, йому потрібно щось робити і негайно. Та як до неї підійти, чи що сказати, щоб не налякати її, він не мав ні найменшого уявлення. Природна скутість і властива йому невпевненість зводили до нуля і без того невеликий його романтичний арсенал, який складався переважно із затертих до дір фраз зо дві тисячі раз перемелених різноманітними фільмами та книгами.

Час минав, а нещасний юнак, все ніяк не міг підібрати правильні слова. Зрештою він вирішив, що найкраще було б розпочати знайомство з чогось незначного і тривіального. Для прикладу можна зробити комплімент її вишневій парасольці. «Так, саме так! Ідеально!». Ось дівчина знову наближалася до його краю зупинки. «Зараз, або ніколи!» подумав він, і зробивши маленький крок вперед, трохи підняв руку і, роззявивши рота, завмер. «Та не буду ж я такого говорити! Це ідіотизм!» гучною лайкою пролунали слова в його голові. Незнайомка, помітивши його дивну позу, привітно посміхнулася, і, розвернувшись пішла в іншу сторону.

«Ну і придурок ж я! Чим я думав!? Тепер вона думає, що я ідіот!» криком кричав на себе в думках нещасний хлопець, знову опершись на стіну зупинки. Розчарований у собі юнак низько опустив голову, намагаючись сховатись від своєї ганьби.

«Варто ще щось робити, чи ні? Перше ж враження зіпсоване! Але я не можу просто так взяти і здатися! Та чи рахується це взагалі «здатися»? Я вже ж програв. Перший хід і все.. уже поразка.. Хоча секунду.. Вона ж посміхнулася! Значить ще не все втрачено! Значить, можливо їй