Дух Спорту

До закриття магазину залишалось лишень двадцять хвилин. Маленький Андрій кожні декілька секунд поглядав на свій резиновий годинник, з циферблатом у вигляді мяча. Його тато вже два місяці все обіцяв та відкладував спільний похід в магазин спортивних товарів. Хлопчик розумів, що батько це робив не через недбалість, а через банальну нестачу часу. От тільки легше від цього йому не було. Він дуже часто хвалився перед однокласниками, мовляв, «Ось побачите, скоро у мене буде власний мяч!», та кожного разу обіцянки його залишались пустими. Діти, з властивою їм в цьому віці ненавмисною жорстокістю, кепкували з нього, переважно списуючи все на те, що у його сім’ї немає грошей. Через це Андрійко вже декілька раз повертався в сльозах додому, а батьки потім вибачались перед керівником за свого «сина-розбишаку».

Пальто пана Ігнатіва промокло наскрізь. Він настільки поспішав з роботи, що забув свою парасольку на столі. І нічого дивного, якщо врахувати, що він виходив х офісу під крики начальника, який забороняв йому покидати робоче місце. Проте Ігнатіву було байдуже до його погроз. Він вже занадто часто розчаровував свого сина і не хотів робити це ще раз. Андрійкові і так не часто випадала нагода щиро посміятись, як через однокласників так і через фінансове становище сім’ї, а тут ще й власний татко так його підводить.

На щастя, незважаючи на жахливу погоду на вулиці, магазин ще був відкритий. Радісний Андрійко, забувши про всі проблеми світу, вбіг всередину