Гагарін і Барселона: оповідання, повісті

Гагарін і Барселона

Руслан Горовий

Анотація

«Гагарін і Барселона» — збірка вибраних оповідань та повістей українського журналіста, автора, режисера та керівника відомого проекту «Служба розшуку дітей» Руслана Горового. І хоча твори автора тематично не пов’язані з його телевізійними проектами, режисерський досвід надає його розповідям дивовижної ясності деталей і справжньої кінематографічності — «картинки» з книжки ще довго стоять перед очима після прочитання.

У цій книжці немає жодної вигаданої історії чи персонажу — всі вони взяті з реального життя та доповнені власним, доволі багатим та різноманітним, життєвим досвідом автора. А повість «Дев’яноста хвиля міграції» — майже автобіографічна... Тож ця книжка не читається — вона проживається.

Це — більше, аніж просто книжка...

Книжка — Бомба! Сила інтелекту і слова Автора робить наш примітив родзинкою літературного твору. Книжка про життя наше, така страшна, що аж смішна. Парадоксально, але правда.

Андрій Кузьменко (Кузьма), лідер гурту «Скрябін»

...всі почуття, які викликають герої Горового, — живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме література — а не її подоба. Це — моє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу...

Ольга Герасим’юк, телеведуча, член журі «Книга року ВВС»

Чудова книжка! Захоплююча, трагічна, подекуди комічна, з особливим почуттям гумору. І з незвичайним, режисерським поглядом автора на буття, абсурдність якого лише утверджує його реальність.

Борис Захаров, Харківська правозахисна група

Твори Руслана прочитуються навіть не на одному подиху, а на одній сльозі. Бо після його оповідань про звичайні людські долі у горлі чомусь здавлює, а в душі наче виполоскано.

Оксана Поліщук, редактор газети «Бізнес»

Коли я читала цю книжку, в мене перед очима була картинка: хлопець ножем вирізає на дереві якісь важливі для нього слова. Така ця проза: справжня, як життя, рельєфна, і ріже по-живому. Ніяких хепі-ендів, але не полишає відчуття чогось світлого...

Антоніна Юрченко, керівник агенції Confetti, компанія Євроіндекс

Про автора

Руслан Горовий — автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою, які потім частково описав у повісті «Дев’яноста хвиля міграції».

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли роз’яснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горового 2013 року — документальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

* * *

Розпрощалася з нами

Покотилась ланами

З поза гір пролунало —

Гов!

На шматки розлетілась

Наче зорі світилась

Та, що раніше звалась —

Любов.

Руслан Горовий

Гагарін і Барселона

Оповідання, повісті

Правда

— Д обрий вечір. Прикордонний контроль. Прошу до­кументи.

Я витягнув із бардачка паспорт і передав через віконце прикордоннику.

— Куди прямуємо?

— До Кишинева.

— Мета поїздки?

— Пити.

Прикордонник, який до того сонно гортав сторінки мого паспорта, звів на мене збентежений погляд.

— Не зрозумів.

— Що саме?

— Мету вашої поїздки до Молдови.

— Пити їду.

— В гості?

— А пити тільки в гостях можна?

Обличчя прикордонника посуворішало.

— Шо ти тут дибіла клеїш? — він намагався додати голосу сталеві ноти, та не надто виходило.

— А ми вже з вами «на ти»? — прикриваючи рота рукою, я позіхнув. — Щось не пам’ятаю, щоб пив із вами на брудершафт.

— Шо — розумний?

— А в чому річ? — ця розмова мені відверто почала на­бридати. — Пане офіцере, у вас є якісь претензії до моїх до­кументів?

— До чого тут це?

— А до того, що якщо немає, то можете побажати мені щасливої дороги.

Обличчя прикордонника скам’яніло.

— Гадаєш, що можеш тут отак їхати і з мене приколюва­тися? Я вже п’ять годин тут стою і маю вас таких слухати.

— То змініть роботу, — я знов позіхнув, — я тут до чого?

— Я в тебе нормально питаю: навіщо ти їдеш до Ки­шинева?

— А я відповідаю тобі: пити.

— І скільки ти там пити збираєшся?

— Три дні. У неділю повернуся, бо в понеділок на роботу.

— Дивись — не спийся.

— Не переймайтеся, якось витримаю, не вперше.

Потупцювавши ще мить біля машини, прикордон­ник по­вернув мені паспорт.

— Їдь. Зупинишся біля стоп-лінії, зараз митники підійдуть.

— А щасливої дороги?

— Буде тобі зараз дорога, — прошипів прикордонник і пішов до будки митників.

Проїхавши десять метрів, я заглушив «Форда» біля стоп-лінії. В будці прикордонник щось жваво пояснював митнику. За мить той витягнув свою целюлітну дупу, що ледь не розри­вала формені штани, і, перевалюючись на слонячих ногах, підійшов до мого авта.

— Добрий вечір. Митна служба.

— І вам добрий.

— Наркотики, зброя, кóлючі предмети, валюта понад п’ять тисяч доларів є?

— Немає нічого.

— А якщо перевірити?

— Ваше право.

— Чого ви такий навіжений? — митник скрізь прочинене водійське віконце професійним поглядом злодія оглянув салон машини. — Колегу мого он вивели з рівноваги...

— Я його не чіпав, він перший почав мені «тикати».

— Ну, ви ж розумієте, робота тут нервова.

— То хай іншу шукає.

Митник нарешті посміхнувся. Здоровенна репа розтяглася, відкривши два верхні золоті зуба.

— А вам було складно йому сказати, що ви просто їдете в гості?

— Мене мама в дитинстві вчила не брехати.

— То ви їдете до Кишинева пити?

— Пити.

— А що в Києві пити немає чого?

— Чого ж немає? Є. Тільки не хочеться.

— А там хочеться?

— А там — так, дуже хочеться.

Митнику набридла розмова, тим паче що позаду мене вже утворилася невеличка черга.

— Відкрийте багажник.

Я виповз з авта і відчинив. В багажнику було порожньо, як у пустелі Гобі.

— Підозрілий ви чоловік, — нахмурився митник. — Що, геть без речей?

— Онде в салоні сумка, там пара трусів і майка. Не зима ж.

— Та не зима... І все ж ви якийсь дивний. Речей не маєте, мета поїздки — пити. Гм...

— А мета моєї поїздки вас, чоловіче, взагалі турбувати не має.

— Не треба так, — митник почав червоніти, — бо зараз поставимо твою таратайку на яму й розберемо на запчастини для перевірки, будеш тоді скиглити.

— Прапор вам у руки.

— Що, не віриш?

— Та чого ж не вірю, вам же потім вибачення просити. Та й скаргу я накатаю — і тут, і в Києві.

— От чого ви тут уже двадцять хвилин базіканням зай­маєтеся?! — свинячі очі митника почервоніли і майже злилися з пикою.

— Я? Мене спитали — я відповів. Якби ви просто робили свою справу, я б не базікав тут, а уже їхав Придністров’ям.

Митник стояв, дивився на мене поглядом, який за його думкою, мав мене спопелити. Раптом він аж якось просвітлів, повеселішав.

— Гаразд, щасливої дороги, їдьте у свій Кишинів.

Остання фраза мені геть не сподобалася, однак я завів свого «Форда» і поїхав до наступного терміналу, над яким майорів червоно-зелений прапор ніким не визнаної Придністровської Молдавської республіки. В дзеркальце заднього огляду я по­мітив, як митник, зайшовши у свою будку, підняв слухавку і заходився з кимось гомоніти.

Знову стоп-лінія. Цього разу підійшли одразу двоє при­дністровців — митник і прикордонник. Подальша розмова між нами відбувалася на україно-російсько-молдавскій суміші, тож щоб не плутатися, переповім у довільній формі рідною мовою.

— Доброго вечора, вітаємо у Придністровській Молдавській республіці. Прошу документи.

Я простягнув паспорт. Доки прикордонник щось у ньому розглядав, митник обійшов навколо машини, чомусь зазирнув під праву передню арку колеса.

— Куди прямуємо?

— До Кишинева.

— В гості?

— Ні.

— А чого?

— Пити.

Чоловіки повеселішали, мабуть тільки й чекали від мене цих слів.

— Пити? А що — вдома не наливають?

— Наливають. А що — українцю в Молдову вже поїхати випити не можна?

— Та можна, чого ж не можна, — посміхнувся прикор­дон­ник, — тільки навіщо галас на кордоні здіймати?

— Я не здіймав.

— А твої щойно дзвонили — казали, що ти нарваний.

— Вони спитали — я відповів. Ви спитали — відповідаю вам.

Прикордонник крутив мій паспорт в руках.

— І все ж не зрозуміло, чому просто не сказати, що їдеш у гості, і їхати собі. Чого обов’язково нариватися?

— То казати правду — по-вашому означає: нариватися?

— І де ж ви там ночуватимете?

— Вулиця Леніна, будинок два.

Прикордонник на мить замислився:

— А номер квартири? — уточнив.

— То приватний будинок, товариша.

— Ось бачите: таки в гості їдете.

— Ні, не в гості. Він там не живе, хата від батьків лишилася.

— Якийсь ви дивний. А може ви й зараз п’яний?

— А ви що — в ДАІ підробляєте?

— А ви таки п’яний? Чи може обкурений?

— Я не вживаю наркотиків. — Зиркнувши на митника, який і досі крутився біля машини, гукнув до нього: — Вам багажника відчинити?

Митник, який усім виглядом показував, що він тут най­головніша фігура, на мить звів на мене погляд і процідив крізь зуби:

— Треба буде — скажу. Треба буде — то й машину розберемо на складові.

— Угу, давайте, одні вже щойно намагалися.

Ситуація потроху почала виводити мене з себе.

— Хлопці, що таке? Є претензії до мене — кажіть. Хочете машину розбирати — розбирайте. Робіть хоч щось або про­пускайте. Ті голову морочили, тепер ви. Їду я пити, вам з того що?

— А чого ти так нервуєш?

— А чого б це я був спокійний, коли мене ось вже годину мордують за те, що я правду кажу?!

— А на біса вона кому треба, твоя правда! Тут тобі не цирк. Люди працюють, а ти їх виводиш з терпіння.

— Працюйте, я ж не заважаю. А то стоїте, мені в паспорт дивитеся, як баран на нові ворота, і філософствуєте.

— Обережніше з виразами.

— Гаразд, вибачте.

Прикордонник повернув мені документи, озирнувся до митника:

— Машину перевірятимеш?

— Чого там перевіряти! Порожній він, сказали ж тобі.

— Добре, — прикордонник повернувся до мене, — зайдіть у міграційну службу, заповніть документи і можете їхати.

Від’їхавши від КПП на паркування, я зайшов у кабінет міг­раційної служби. Усі стіни кімнати було завішено фотографіями злочинців та зниклих без вісти.

— Ого, скільки! — вирвалося у мене.

Маленький сухий чоловічок сидів за столом, щось писав і навіть не підвів голови.

— Це ви — той, хто пити їде?

— Я.

— Міграційку самі заповнюватимете?

— Та, гадаю, ви допоможете?

Разом із паспортом я поклав перед чоловіком двадцятку. Той спокійним вивіреним жестом скинув гроші в шухляду і заходився писати мені картку. Надряпавши щось і клацнувши штампом, він, нарешті, звів на мене погляд.

— А чого в Кишинів — пити? У нас, в Дубоссарах, коньяк кращий.

— Мо’ й так, — я посміхнувся, — але в Дубоссарах у мене нікого немає.

— А в Кишику, виходить, є?

— Виходить, є.

Чоловік прискіпливо оглянув мене й заусміхався.

— Ох і наробив ти тут шелесту. Ваші взагалі думали, що це якась перевірка з Києва. Їдь, — він тицьнув мені паспорт і міграційну картку. — Тільки обережно — внизу в балці на тебе вже ДАІ чекає. Наші щойно передали. З ними краще не сперечайся. Тут у нас не Європа. Заберуть права — і шукай вітру в полі. Бананова республіка — вона і є бананова республіка. Жалітися потім не буде кому.

— Дякую, — я з усмішкою махнув наостанок чоловікові рукою і вийшов з кімнати.

Надворі вже сутеніло. Я запалив сигарету і поїхав од кор­дону. Дорога круто пішла вниз. Перед спуском я помітив знак обмеження швидкості «50».

— Могли б і не ставити, — пробубонів я сам собі, ви­пускаючі цівку диму носом. — З такими шляхами все одно швидше не поїдеш...

На дні балки, праворуч у кущах, дійсно ховалась міліцейська машина. Даішник тупцяв майже на дорозі і поглядав у мій бік. Рука зі смугастою паличкою піднялася, змахнула до мене і показала на дорогу поруч з їхньою машиною.

— Добрий вечір. Інспектор ДПС сержант Радару. Будь-­ласка, ваші документи.

— Будь-ласка, — я простягнув міліціонеру водійське по­свідчення через віконце. — Я щось порушив?

— Вийдіть з машини.

— Навіщо?

Сержант поправив кашкета і нахилився ближче до дверцят машини:

— Тому що я так хочу.

— Ви можете хотіти все, що схочете. — Я відкинувся на спинку крісла. — Проте ви не назвали причину, через яку мене спинили.

Сержант почав нервувати:

— Чув, хохол, це тобі не вдома.

— Та чув, мене застерегли.

— Що означає: застерегли?

— Сповістили, що ви мене тут чекатимете, бо вас попередили, що я їду до Кишинева пити.

Мені здалося, що я чую, як мозок сержанта скрипнув від напруги, запрацювавши на не передбачену заздалегідь по­тужність. Сержант на хвилину завмер і лише кліпав очима.

— І хто ж це такий попереджальник?

— Спитайте в того, хто вам дзвонив і повідомляв про мене.

— Слухай, чоловіче, — даішник поправив кашкета, — ти таки дивний. Замість того щоб спокійно їхати собі у справах, ти ось уже півтори години з усіма сваришся.

— Хіба я сварюся? Я просто відповідаю на запитання.

— І ти вважаєш, що це нормально?

— Що саме?

— Те, що ти на кордоні серйозно заявляєш, що їдеш в іншу країну пити. Та ще й на машині.

— А в чому проблема? Зараз я тверезий.

— А назад?

— Я два дні питиму, потім за добу висплюся, от і все.

— Дурня якась.

— Чому ж дурня, сержанте? Ось ви після