Байки ненормальних

Про книжку або Пролог

Часто у нас повторюють народне прислів’я: Є що згадати, та нема, що дітям розказати. А я подумав, чому б про це не написати? Замість слухати, як хто де бухав, тепер можна почитати книжку й наблизитись до прекрасного :) Отож, купа байок з реального життя та не дуже. Адже, кожен чоловік мусить десь прибрехати. Та ще з пісні слів не викинеш, значить будуть мати. Ну й щоб нікого не образити, імен я старався уникати, а там, де вони є – то, мабуть, вигадані так само, як і сюжети. А будь-які співпадіння – вважати випадковими.

Утюг

Сталася ця історія в далекі дрімучі часи, коли неформали були волохатими металюгами, а гопніки – лисими мавпами. І затіялась величезна бійка біля львівського цирку. Ну як затіялась? Гопнічки набили стрілу, і туди почали стягуватись все більші і більші натовпи волосатого люду та їх лисих антиподів. В якийсь момент цивільне населення злякалось грядущого піздєцу і викликало доблесних голубих.

Приїхало безліч бобиків, порозтягували тих, хто не встиг втекти, і вишикували в лінію. В ті часи металіст без ланцюга – то був не металіст, а хіпарь якіта. Тому перед шеренгою юних бійців красувалась немала купа ланцюгів. І увінчала картину стара совєцька праска на вершині того добра. Для здивованого читача натякну, що важить вона набагато більше хорошого кастету. Та і ручка зручніша буде. Надійна конструкція і міцний дріт навіть дозволяє розкрутити праску над головою...

Суворий мужик у формі ходив вздовж шеренги вперед і взад, вглядаючись своїм суровим поглядом в наглі та довольні рожі неформалів, та раптом випалив:

–  Чєй УТЮГ!

...

–  Я повторяю, чєй утюг?

...

Після затяжної паузи один хлопчина висунувся зі строю і почав уважно роздивлятись купу. Опісля чого сказав: Нє, нє мой. Мой Тєфаль бил... Суворий мєнт просто різко розвернувся до своїх колег і так же сурово сказав: Пацани, ми єщо одін утюг нє нашлі...

Реакцію натовпу, який й так себе ледь стримував після тефалю, описувати не буду. Потім був суд. Цікаво, що всім дозволили найти свій ланц ще у відділку, і на суді відбувся десь такий діалог:

–  Тут написано, що ви були з ланцюгом, опишіть його, будь ласка.

–  А що його описувати, ось він.

Більше в судді питань не виникало...

Басуха

На початку нульових я поступив у Політех. Як у нас кажуть: Єслі ти савсєм дурной, палітєх – твой дом радной. Там я знайшов однодумців, найкращих друзів, нарешті дорвався до тонни правильної музики, навчився пити, курити, відриватись... я так ніколи не перейду до басухи. Одним словом, життя студента було веселим, але бідним. Хоча, коли в мене була стипендія, зекономивши гроші на доїзд, які давали батьки, я міг дозволити собі на обід пиво й хотдог кожного дня. Але назбирати на інструмент мені б не вдалось ніяк.

Обіди – то взагалі окрема тема. Коли була стипендія, це був хотдог з пивом; коли її не було – булочка з пивом. Один час це був Снікерс з пивом. Батон з майонезом, або змочений в жирі з кури гриль, але то вже серйозне застілля...

І тут одного дня я дізнаюсь, що в одногрупника в кімнаті живе басуха зі зламаним в п'яному угарі грифом. За 20 гривень я купив своє щастя. То було майже 10 пляшок пива! Або 4 бокали хорошого пива :) В ті часи я ще не присів на тяжкий метал і слухав групу Papa Roach. А саме волочився від їх бас-гітари. Інтернет вже почав заходити в Україну через дорогий і глючний діалап. І в мене він був. Наривши безліч теоретичних матеріалів по гітарі, я почав роботу.

Я знайшов дошку: мене запевнили, що то – червоне дерево. Насправді, певно, якась звичайна хвоя, добре опрацьована морилкою. За анкер пішов 5-ти міліметровий дріт. Головку ж грифа я довго вирізав в круту хитромудру форму. Прорізавши паз під анкер на фрезерному станку, закрив то діло тонкою фанеркою. Далі в