Подорож до центру Землі (Podorozh do centru Zemli)

Подорож до центру Землі

Жуль Верн

Подорож до центру Землі

Копірайт

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

XXX

XXXI

XXXII

XXXIII

XXXIV

XXXV

XXXVI

XXXVII

XXXVIII

XXXIX

XL

XLI

XLII

XLIII

XLIV

XLV

Контакти видавця

«Подорож до центру Землі»

Жуль Верн

Герої твору Жуля Верна, професор Ліденброк і його небіж, вирушають у незбагненну подорож до земних надр. На них чекає безліч дивовижних відкриттів і страшних небезпек. Але ж чи вдасться відважним мандрівцям досягти своєї мети, центру Землі, і повернутися щасливо додому?"

Подорож до центру Землі / Жуль Верн. – Львів: Мендор І. І., 2016. – 348 с.

ISBN 978-966-97552-0-9

Переклав з французької Олег Лесько

Обкладинка Макс Мендор

Літературний редактор Інна Мендор

Видавець Інна Мендор

Свідоцтво ДК №4892 від 30.04.2015р.

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавця.

I

У неділю, 24 травня 1863 року, мій дядько, професор Ліденброк, поспіхом надходив до свого помешкання, невеличкого будинку номер дев’ятнадцять на Кеніґ-штрасе, одній з найдавніших вулиць старовинного кварталу Гамбурга.

Служниця Марта вже, либонь, гадала, що спізнилася з обідом, адже в кухні на плиті тільки-тільки починало булькотіти.

«Що ж, — сказав я собі, — дядечко мій — людина страшенно нетерпляча, якщо він зголоднів, галас здійметься немалий».

— Пан Ліденброк іде! — скрикнула служниця, прочинивши двері до їдальні.

— Так, Марто! Але то не біда, що обід не готовий, ще ж немає другої години. На церкві святого Михайла щойно вибило половину.

— Чому ж тоді пан Ліденброк так рано вертається?

— Гадаю, він сам зараз нам це розкаже.

— А ось і він! Я побігла, пане Акселю, а ви поки вгамуйте його.

І Марта кинулася надолужувати до своєї кулінарної лабораторії.

Я лишився сам-один. Але ж угамовувати нестриманих професорів — завдання заледве чи під силу моїй, трохи нерішучій, вдачі. Тож я вже готувався обачливо відійти до своєї невеличкої кімнатки наверху, коли надвірні двері скрипнули на завісах, дерев’яні сходи зарипіли під широкими кроками і господар дому, проминувши їдальну, стрімко ввірвався до своєї робітні.

Мимохідь він швиргонув у куток свій ціпок з головкою у формі щипців для лущення горіхів, на стіл кинув свого крисатого капелюха з розкошланої ворси й голосно гукнув:

— Акселю, ходи-но сюди!

Я не встиг ще поворухнутися, як професор крикнув до мене знову з відчутними нотками роздратування в голосі:

— Ну де ти там забарився?

Я метнувся до робітні мого грізного господаря.

Отто Ліденброк не був людиною злостивою, із цим я охоче погоджуюсь, але, якщо дядько не зміниться — а це навряд чи ймовірно — він помре страшенним диваком.

Дядько викладав мінералогію в Йоганнеумі (найдавніша школа в Гамбурзі, заснована в 1529 році Йоганном Буґенгаґеном), і не траплялося лекції, під час якої він раз чи два не втрачав самовладання. І річ не в тому, що він надто переймався, чи старанно студенти відвідують його лекції, чи уважно його слухають, чи досягають згодом якихось успіхів — ці дрібниці його не надто турбували. Послуговуючись поняттям німецької філософії, можна сказати, що викладання його було «суб’єктивним» — він читав лекції для себе, а не для інших. Це був учений-егоїст, колодязь премудрості, який, одначе, скрипів немилосердно, коли хтось намагався зачерпнути звідти. Скнара, одним словом.

У Німеччині трапляються професори подібного ґатунку.

Дядько мій, на жаль, не володів легкістю слова. Принаймні, на публіці промови йому вдавалися куди тяжче, ніж у сімейному колі, — а це прикра вада для лектора. І справді, частенько траплялося, що професор затинався посеред лекції в Йоганнеумі. Він боровся з непокірними словами, які ніяк не бажали зіслизнути з його губ, впиралися, розбухали, і нарешті зривались у формі аж ніяк не науковій, а радше лайливій. Звідси і його крайня гнівливість.

У мінералогії багато напівгрецьких, напівлатинсь-ких термінів, важких на вимову, грубих найменувань, що калічать вуста поета. Я не хочу нічого поганого сказати про цю науку. Аж ніяк. Але коли доводиться вимовляти такі слова, як ромбоедрична кристалізація, ксанторезинітні смоли, геленіти, фасаїти, молібдат свинцю, вольфрамат магнію, титанат цирконію, то навіть найвправнішому язику не диво заплутатися.

Про цю простиму ваду мого дядька стало відомо в місті і нею надуживали йому на зле: чатували на небезпечні моменти, змушували дядька лютуватися, а потім сміялися з нього, що навіть у Німеччині не вважається доброзвичайним. І якщо на лекції професора Ліденброка завжди ринуло багато слухачів, то це тому, що чимала частина з них приходила переважно для того, щоб поглузувати з його нападів гніву.

Хай там як, а дядько — і я на цьому особливо наголошую — був справдешнім науковцем. Хоч інколи й бувало, що в дослідницькому запалі він розбивав свої зразки, однак йому вдавалося поєднувати в собі хист до геології із зірким оком мінералога. Озброєний своїм молоточком, сталевим шпеником, магнітними голками, лютівкою і пляшечкою з азотною кислотою, це був велет у науці. За зламом, за виглядом, твердістю, топкістю, звуком, запахом, смаком він міг визначити будь-який мінерал і правильно його класифікувати серед шести сотень їх видів, відомих науці сьогодні.

Тому й мало ім’я Ліденброка заслужену повагу в навчальних закладах і наукових товариствах. Гемфрі Деві, Гумбольдт, капітани Франклін і Себін, буваючи проїздом у Гамбурзі, ніколи не минали нагоди відвідати його. Беккерель, Ебельмен, Брюстер, Дюма, Мілн-Едвардз, Сент-Клер-Девіль залюбки радились із ним про найважливіші питання хімії, науки, яка завдячує йому доволі значними відкриттями, адже у 1853 році в Лейпцигу вийшов «Трактат про вищу кристалографію» професора Отто Ліденброка — чималий том формату ін-фоліо з ілюстраціями; книга, однак, не повернула витрат на її видання.

До того всього мій дядько ще був доглядачем мінералогічного музею російського посла Струве, а саме — цінної колекції, знаної у всій Європі.

Отакий це був чоловік, той, що зараз так нетерпляче кликав мене. Високий, худорлявий, але із залізним здоров’ям, по-хлопчачому світлявий, завдяки чому виглядав років на десять молодшим за свої п’ятдесят. Його великі очі бігали без угаву за скельцями велетенських окулярів, ніс, довгий і тонкий, скидався на загострений клинок — лихі на язик дотепники навіть стверджували, що він намагнічений і притягує до себе залізні ошурки. Суцільний наклеп! Нічого він не притягував, окрім тютюну, щоправда, в значній кількості.

Коли ж додати, що, крокуючи, мій дядько із математичною точністю відмірював по півтуаза (старовинна французька міра довжини, 1 туаз = 6 футів = 1,949 м.) і міцно стискав кулаки, що говорить про нестримну вдачу, цього цілком стане, щоб відбити охоту шукати його товариства.

Він мешкав у невеличкому будинку на Кеніґ-штрасе, почасти дерев’яній, почасти цегляній оселі зі ступінчастим причілком, вікнами до одного з тих звивистих каналів, що перетинають посередині найстаровинніший квартал Гамбурга, який, на щастя, пошкодувала пожежа 1842 року.

Щоправда, старий дім трохи похилився і випинав своє черево до перехожих. Дах йому з’їхав набік, неначе кашкет на вухо студентові, члену «Союзу доблесті» (спільнота німецьких студентів на початку XIX століття, під час наполенівських воєн, що ставила собі за мету вигнати французів з території Німеччини). Стіни будинку прямовисними назвати було тяжко, але зрештою він тримався-таки міцно завдяки старому в’язові, який підпирав його спереду й навесні розквітлим гіллям зазирав крізь вікна до кімнат.

Як на німецького професора, дядько був досить заможний. У повній його власності перебував будинок і все, що в будинку. А в будинку проживали, окрім мене, ще дядькова хрещениця Ґройбен, юна сімнадцятилітня дівчина з Фірланде (Давня назва Берґедорфа — раніше невеликого поселення, а тепер міського району Гамбурга), і служниця Марта. Бувши племінником професора й сиротою, я став помічником у його наукових дослідах.

Маю визнати, що наука геологія припала мені до смаку. У моїх жилах текла кров мінералога і мені ніколи не було нудно в товаристві моїх дорогоцінних каменів.

Одне слово, у цьому будиночку на Кеніґ-штрасе можна було цілком щасливо жити, попри запальну вдачу його власника, бо хоча поведінка професора інколи й набирала дещо грубих форм, він, однак, щиро любив мене. Але чоловік цей не вмів чекати, навіть природа рухалася занадто повільно для нього.

Коли у квітні дядько посадив у фаянсових горщиках, що стояли в його вітальні, паростки резеди та кручених паничів, він щоранку підходив до них і тягнув за листочки, щоб змусити рости швидше.

Маючи справу з такою дивною людиною, хоч-не-хоч, а мусиш коритися. Тож я поквапився до дядькової робітні.

II

Робітня його була справжнім музеєм. Тут містились усі зразки царства мінералів, усі підписані й щонайретельніше відсортовані за трьома великими групами мінералів: палким, металічним і літоїдним.

Як же добре мені відомі були ці забавки науки мінералогії! Скільки разів замість гасати без діла зі своїми однолітками, я радше змітав пил з усіх цих графітів, антрацитів, із бурого й кам’яного вугілля та з торфів! А ще ж були там природні смоли й органічні солі, які треба було берегти від найменшої порошинки! І метали, починаючи від заліза й закінчуючи золотом, відносна вартість яких зникала перед абсолютною рівністю наукових зразків! І цих всіх каменів стало би, щоб відбудувати цілий будинок на Кеніґ-штрасе, ще й навіть із чудовою кімнатою на додаток, у якій я міг би так добре облаштуватися!

Однак, увійшовши до робітні, я заледве чи думав про ці всі дивовижі. Усі думки мої були довкола дядька. Він угруз у свій великий, оббитий утрехтським оксамитом фотель і тримав у руках книжку, яку розглядав із неабияким захопленням.

— Що за книжка! Що за книжка! — скрикував він.

Вигук цей нагадав мені, що до всього іншого дядько у вільний від роботи час був книголюбом. Книжка, одначе, становила для нього цінність, лише якщо була страшенно рідкісною або принаймні складною до розуміння.

— Ну, хіба ж ти не бачиш? — звернувся він до мене. — Це ж неоціненний скарб, я натрапив на нього сьогодні вранці, порпаючись у крамничці єврея Гевеліуса.

— Яка краса! — відказав я з удаваним ентузіазмом.

Насправді ж, гадав я, чого ото здіймати такий галас через стареньку книжину формату ін-кварто в грубій шкіряній оправі з пожовклими сторінками, з якої звисала вицвіла закладка.

Тим часом професор не припиняв захоплено вигукувати:

— Поглянь-но, ну хіба ж вона не гарна? — питав він і відразу ж сам собі відповідав: — Авжеж, вона просто пречудова! А яка ж палітурка! А чи ж легко розгорнути цю книжку? Атож, вона не загорнеться, хай на якій сторінці ти її лишиш! А який же вона має вигляд загорнута? Просто прекрасний, адже обкладинку й сторінки міцно скріплено, ніде нічого не відстає, все ніби єдине ціле. А спинка! Жодної тріщинки, і це після семи віків існування книги! О, цією оправою пишалися б і Бозеріан, і Клосс чи Пургольд (палітурники XIX століття)!

Говорячи так, дядько то розгортав, то загортав старовинну книгу. Мені не лишалося нічого іншого, як запитатися, що ж це за книжка, хоча вона мене й аніскілечки не цікавила.

— І як же називається цей дивовижний том? — спитав я із захватом, надто великим, щоб його можна було взяти за щире захоплення.

— Це «Коло Земне», — відказав, запалюючись, мій дядько, — праця Сноррі Стурлусона, відомого ісландського скальда XII століття. Тут розказано історію норвезьких конунґів, що правили в Ісландії.

— Та невже? — скрикнув я що було сили. — Певна річ, переклад на німецьку?

— Овва, переклад! — жваво відгукнувся дядько. — Нащо мені здався той переклад? Хто б собі голову морочив через переклад? Це оригінал ісландською, цією прекрасною мовою, простою й багатою водночас, в якій найрізноманітніші граматичні конструкції існують поряд із величезними можливостями словотвору.

— Достоту, як у німецькій, — вдалось ухилити мені.

— Еге ж, — стенувши плечима, погодився дядько. — Із тією лише різницею, що в ісландській є три роди, як у грецькій, а іменники відміняються, як у латинській!

— Ти диви! — моя байдужість трохи похитнулась. — А шрифт у цій книжці який? Гарний?

— Шрифт? Хто тобі що каже про шрифт, бідолахо Акселю? Про який шрифт ти взагалі говориш? Не-вігласе, ти гадаєш, що книга — друкована? Це ж рукопис, рунічний рукопис!..

— Рунічний?

— Cаме так. Пояснити тобі, що це слово значить?

— У цьому немає жодної потреби, — відказав я тоном людини, чий гонор зачеплено.

Дядько, однак, усупереч моєму бажанню, уже заходився навчати мене, розповідаючи речі, які я не надто й хотів знати.

— Руни, — провадив він, — це писемні знаки, що їх колись використовували в Ісландії. За переказами, їх було вигадано самим Одіном! Поглянь лишень, помилуйся, нечестивцю, письменами, створеними уявою бога!

Не маючи що відказати, я, їй-бо', вже ладен був упасти ниць: така відповідь мала би стати до вподоби і богам, і правителям, адже вона має ту перевагу, що ніколи їх не збентежить — коли стався випадок, що розвернув хід нашої розмови.

Із книги випав і ковзнув додолу заяложений аркуш пергаменту.

Дядько жадібно кинувся за цією дрібничкою. Цілком зрозуміло, адже старовинний документ, що пролежав у старезній книжці, може, із незапам’ятних часів, мусив мати для нього чималу цінність.

— Що ж це таке? — скрикнув він, тим часом обережно розгортаючи на столі клаптик пергаменту завдовжки п’ять цалів і три завширшки, на якому поперечними лініями простяглися чудернацькі закарлючки.

Ось їхня точна копія. Я вважаю за потрібне навести тут ці дивні знаки, бо ж це вони спонукали професора Ліденброка та його небожа розпочати найдивовижнішу подорож XIX століття.

Якусь хвильку професор уважно розглядав ці письмена, а потім, підійнявши окуляри, мовив:

— Це руни, за формою абсолютно ідентичні рунам в рукописі Сноррі Стурлусона. Але… що ж це все може значити?

Оскільки рунічні письмена мені здавалися лише вигадкою вчених, щоб задурювати просто'люд, то я не засмутився, побачивши, що дядько нічого не розуміє. Принаймні, так мені видалося, вважаючи на те, як сильно стали тремтіти йому руки.

— І все ж це староісландська, — пробурмотів він крізь зуби.

І професор Ліденброк напевне знав, що каже, адже славився за справжнього поліглота. Не те, щоб він досконало володів усіма двома тисячами мов і чотирма тисячами наріч, якими користалися на земній кулі, але ж добру частину з них він, урешті-решт, знав.

Натрапивши на таку перешкоду, дядько вже ладен був піддатися своїй несамовитій натурі, і я вже передчував бурхливу сцену, коли невеличкий камінний годинник пробив другу.

Відразу ж двері до робітні прочинилися, і служниця Марта оголосила:

— Страва на столі!

— До біса ту страву, — заволав дядько, — і того, хто її готував, і того, хто її їстиме!

Марта втекла. Я вилетів услід за нею і, невідь-як, опинився на своєму звичному місці за обіднім столом.

Я зачекав кілька хвилин. Професор не з’являвся. На моїй пам’яті, це вперше, коли він знехтував ритуалом трапези. Тим часом, що то була за трапеза! Суп із зеленню, омлет із шинкою, присмачений щавелевим соусом із мускатним горіхом, теляча печеня під сливовим соусом і, на солодке, цукровані креветки, а до того всього ще й чудове мозельське вино.

Ось чого коштував дядькові той старий папірець. Я ж, як відданий небіж, узяв собі за обов’язок пообідати і за нього, і за себе. Що сумлінно й зробив.

— Дивина, та й годі, — мовила Марта, прислуговуючи. — Пана Ліденброка нема за столом.

— Аж не віриться.

— Недобрий то знак, щось лихе він віщує, — відказала стара служниця, похитавши головою.

Як на мене, нічого це не віщувало, окрім як жахливої сцени, коли дядько дізнається, що його обід з’їдено.

Я саме розправлявся з останньою креветкою, коли гучний оклик відірвав мене від смаколика. Я щодуху метнувся до робітні.

III

— Поза всяким сумнівом, це рунічне письмо, — промовив професор, насупивши чоло, — але тут якась таємниця. І я її збагну, інакше…

Різким жестом він закінчив свою думку.

— Сідай, — вказав він мені рукою на стіл, — будеш писати.

Миттю я був готовий.

— Я диктуватиму тобі кожну літеру латиниці, що відповідає одному з цих ісландських символів. Подивимося, що це нам дасть. Але ж, на Бога, гляди, не помились!

Він став диктувати. Я докладав усіх зусиль, щоби правильно все записати. Із літер, які одна за одною вимовляв дядько, постала незрозуміла послідовність таких слів:

mm.rnllsesreuel seecJde

sgtssmf unteief niedrke

kt,samnatrateS Saodrrn

emtnael nuaect rrilSa

Atvaar .nscrc ieaabs

ccdrmi eeutul frantu

dt,iac oseibo KediiY

Щойно роботу було скінчено, дядько хутко вихопив у мене аркушик, на якому я писав, і довго уважно його вивчав.

— Що це означає? — машинально повторював він.

Слово честі, я б не зміг йому щось відповісти. Але, зрештою, він і не питав мене, а далі говорив сам до себе:

— Це те, що зветься тайнописом, — розмірковував він. — Зміст тут заховано за літерами, які зумисне перемішано без ладу і з яких, якщо розставити їх належним чином, утвориться зрозуміла фраза. Як мені видається, це може бути пояснення якогось великого відкриття, або ж вказівка на нього!

Щодо мене, то мені нічого такого не видавалося, але свою думку я обачливо притримав при собі.

Тим часом професор узяв книгу й пергамент і заходивсь їх порівнювати одне з одним.

— Писано різними людьми, — промовив він. — Причому шифроване послання пізніше за книгу. Я відразу зауважив незаперечний доказ: перша літера послання — подвійне «m». Її марно шукати в книзі Стурлусона, адже її було додано до ісландської абетки тільки в чотирнадцятому столітті. Таким чином, між написанням рукопису й цього документа минуло щонайменше двісті років.

Визнаю, ця думка здалася мені досить логічною.

— Отож, я схильний вважати, — вів далі дядько, — що ці загадкові символи начертано одним із попередніх власників книги. Але що ж то за дідько був цей власник? Чи не лишив він часом свого імені десь у рукописі?

Дядько підійняв окуляри, узяв лупу й ретельно проглянув перші кілька сторінок книги. На звороті другої сторінки, тої, що з авантитулом, він натрапив на щось, приблизно схоже на чорнильну пляму. Однак, придивившись ближче до неї, можна було помітити кілька напівзатертих символів. Дядько зрозумів, що тут може ховатися щось цікаве, тож зосередився на плямі й, завдяки своїй великій лупі, зумів розібрати ось ці рунічні символи, які він без вагань прочитав:

— Арне Сакнуссем! — переможно вигукнув він. — Це таки ім’я, ще й ісландське ім’я до того ж! Так звали вченого, відомого алхіміка, який жив у шістнадцятому столітті!

Я дивився на дядька трохи навіть захоплено.

— Алхіміки, — розповідав він далі, — Авіценна, Бекон, Луллій, Парацельс були єдиними справдешніми науковцями своєї доби. Їхні відкриття досі викликають у нас цілком слушний подив. Чому б Сакнуссему не зашифрувати в цьому незрозумілому