Золотоволоска та інші європейські казки (Zolotovoloska ta іnshі єvropejs'kі kazki)

2017

Вдячна змія

Польська казка

Колись давно жив в одному селі бідний селянин Бартек. У всіх коні та корови в господі, а в нього — одна сіра качечка, та й та яєць не несе, тільки за Бартеком хвостиком бігає і весело кахкає. Бартек качечку любив: то оберемок свіжої травички нарве, то на руках до кришталевого струмка віднесе.

Якось узяв він решето і пішов по соковиту лободу та зелену ряску для своєї пестунки. Йде, насвистує — чи то луна йому відповідає, чи то хтось його передражнює, — аж раптом чує з-під куща ялівцю:

— Бартеку, допоможи!

Нахилився він нижче і бачить: під кущем змія лежить, а на голові у неї корона з крапельок роси, немов діамантова, блищить — не інакше як цариця зміїна.

— Поклади мене в решето, — зашипіла змія, — та он на ту гору винеси — я в боргу не залишуся.

— Винесу, пані царице, — уклонився Бартек, — і нагороди ніякої не треба.

Приніс він змію в решеті, куди вона веліла, а вона з присвистом примовляє:

— Нахилися, Бартеку, нижче! Хочу тобі царську ласку зробити.

Бартек послухався, змія зашипіла, і на нього ніби теплим вітерцем повіяло.

А зміїна цариця мовила:

— Обдарувала я тебе силою чарівною. Ти тепер можеш грозу свистом викликати, скелями вергати. Візьми своє решето і спускайся в долину. Там побачиш військо, на чолі якого — король на буланому коні. Та дивися, про силу чарівну не забудь!

Низенько вклонився Бартек змії та й пішов своєю дорогою. Позаду пролунав тупіт копит, почулося кінське іржання — то король у пурпуровій мантії на буланому коні скаче, а за ним його військо.

— Ти хто такий? — гукнув король до селянина.

— Бартек, добрий королю!

— Слухай сюди, Бартеку, я втомився і хочу відпочити. Чи є поблизу корчма, де можна переночувати?

— Немає тут поблизу корчми, добрий королю.

— А фільварок?

— І фільварку немає, добрий королю.

— Де ж нам знайти нічліг? Ми неодмінно мусимо відпочити. Це ж не жарт — на війну йдемо!

— Якщо не погребуєте, ласкаво прошу до моєї господи.

Ось в’їжджає король до Бартека у двір і бачить сіру качечку.

— Гей, слуги! — гукнув король. — Я зголоднів! Засмажте оту качку!

Бартек на коліна перед королем упав:

— Добрий королю, не вели мою качку вбивати! У хаті є молоко, хліб, крупи — їжте на здоров’я, тільки качку мою не чіпайте. Я її, рідну, виходив-вигодував, од яструба рятував, од холоду вкривав.

— Як ти, селюче, посмів моїй королівській волі перечити! — зарепетував король. — Гей, слуги, ловіть качку!

Тут і згадав селянин царицю змій та як свисне: король здійнявся в повітря, тільки пурпурова мантія розвівається, солдати осіннім листям за вітром летять. Ось вітер заніс короля на стріху: бідолаха до неї ніби приріс і кричить на повний голос:

— Рятуйте! Допоможіть! Слуги, до мене!

Та ті лише повз нього проносяться, а Бартек знай собі потішається.

— Ну, королю, — каже, — пропав апетит? Дай королівське слово, що качки не торкнешся, я вітер угамую, і ти зможеш на землю спуститися.

— Потрібна мені твоя качка, — простогнав король. — Будь ласкавий, зупини вітер!

Бартек свиснув, вітру як не бувало, а король уже кричить:

— Гей, слуги! В’яжіть нахабного селюка, а качку на вечерю смажте!

— Отак ти королівського слова тримаєш! Ну, постривай! — сказав Бартек і засвистів.

Заблискали блискавиці. Загуркотів грім. Заходила ходором земля. Ще трохи — і небо на короля та його слуг упаде.

Ще дужче злякався король, став просити дарувати йому життя. Повірив йому Бартек, але не минуло й хвилини, як знову довелося йому свистіти. Тут уже придворні та челядь помилувати їх заблагали. Зглянувся над ними Бартек, а вони на знак вдячності віддали йому королівську корону.

— Будь нашим королем! — сказали воїни. — Їдьмо до столиці, сідай на трон і прав нами справедливо.

— Як же я без своєї сірої качечки поїду? — каже він дружині¹. — Вона зі мною горя зазнала, нехай тепер щастя скуштує, у палаці поживе.

Скочив Бартек у сідло і качку прямо в дзьоб поцілував. Тільки перед ним не качка — красуня королівна на коні сидить.

— Зла відьма мене на качку обернула, а ти від злих чарів позбавив, — мовила красуня і палко поцілувала Бартека.

Поїхали вони до палацу і зажили в розкошах, а злий король у старій халупі залишився віку доживати та дрова рубати.

1 Дружина — тут: військо. (Тут і далі прим. укладача, якщо не зазначено інше.)

Дарунок Чорного Лісовика

Польська казка

В одному селі жив бідний чоловік — усі звали його Бідолаха. Дістався йому від батька клаптик ґрунту²: зліва — болото, справа — пісок, лише посередині вузенька смужка земельки, вся в ямках та камінцях. Став чоловік свою смужку під озимину орати. Чи то кінь, чи то скелет ледве ноги пересуває, селянинові піт очі заливає. Втомився Бідолаха, аж живіт йому запався. Бідоласі передихнути б та хлібця поїсти, що за пазухою захований. Так ні: як працювати, то працювати, а окраєць, щоб від очей подалі, загорнув у льняну полотнину і під кущик поклав. Оре, не підводячи голови: не дивиться ні ліворуч, ні праворуч — ні на пісок безплідний, ні на болото грузьке.

А за болотом тим трясовина бездонна, що аж кишить лісовиками. Найзухваліший з них — Чорний Лісовик — серед білого дня унадився з болота вилазити та людям шкодити. Ось він Бідолашину схованку запримітив, ухопив хліб — і в кущі. Причаївся, наперед потішаючись: помітить чоловік пропажу — почне злодія проклинати та чортів згадувати. Ото сміху буде!

Тут сонечко із-за хмар виглянуло, весь світ позолотило, короткі тіні від дерев і кущів лягли на мокру землю.

Опівдні вирішив Бідолаха підкріпитися, дивиться — а хліба немає.

— Хто це на бідняцький хліб зазіхнув? Мабуть, ішов жебрак ще бідніший, ніж я. Тоді на здоров’я!

Тут Лісовик загоготів, цапиними копитами затупотів, цапиними рогами затряс і в болото провалився.

А сидів там Водяник — старший над усією нечистою силою — в очеретяному жупані, в очеретяному ж вінку, зелений весь, з отакенним пузом. Розніжився на сонечку: всю роботу переробив, лісовиків та бісенят підступи диявольські чинити і добрим людям шкодити розіслав, аж тут Чорний Лісовик повертається.

— Чого прийшов? — питає Водяник.

— Украв я у бідняка окраєць хліба, — проскрипів Лісовик, — думав, лаятися він почне та нас, чортів, згадувати, а він здоров’я побажав тому, хто хліб його з’їв.

— То в нього, мабуть, комори повнісінькі. Що йому той шматок хліба! — похитав головою Водяник.

— Та де там! У всій окрузі біднішого бідняка не знайти. У нього тепер аж до вечора й рісочки в роті не буде.

Водяник брови насупив та як зареве:

— Ах ти сякий-такий! Хіба у лісовиків честі немає? Останній окраєць хліба поцупив у бідняка? Стид і сором! Нехай люди жебраків утискають. Зараз же поверни хліб на місце.

— Як же я його поверну? Розкришився він весь, а крихти пташки склювали, — заскиглив Лісовик.

Водяник замислився.

— Не можеш хліб повернути — робітником до нього наймись. Прослужи селянинові вірою і правдою три роки, а до того часу і на очі мені не потикайся!

Сонце вже за далеким лісом сховалося, коли голодний чоловік поплентався додому.

Сам ледве волочить ноги, та й шкапа знай собі спотикається, соха по каменях деркотить, а назустріч йому незнайомий: очі зелені, як лісові озера, волосся чорне, як вороняче крило, обличчя рум’яне — кров з молоком! Узяв парубок соху за чепіги і каже:

— Дозвольте я вам допоможу, хазяїне!

Свиснув парубок, і стара шкапа пустилася вчвал молодим жеребцем! А коли незнайомий попросився до нього в робітники, чоловік і зовсім здивувався:

— Який тобі інтерес у бідняка служити? Ми й самі голодуємо, а тут ще тобі плати...

— Мені плата не потрібна. Не женіть мене — будете задоволені, — відповідає зеленоокий.

— Ти спершу тиждень поживи, якщо сподобається, назовсім залишайся.

Поселився Лісовик у Бідолахи і з коня почав: ото вже він його чистить, добірним вівсом — звідки що й береться — годує, джерельною водою напуває. Тижня не минуло — коня немов підмінили. Без утоми оре, а запряжеш у воза — віжки в руках не втримаєш.

Набрався кінь сили, а наймит з коровою заходився. Від її молока селянські діти побіліли та потовстіли. «От так наймит, — думає Бідолаха. — Хліба їсть мало, а працює за сімох».

— Зоставайся у мене жити. Мені такий робітник потрібний, — каже він Лісовикові.

Три роки непомітно пролетіли. Ось уже повні в селянина комори. Який же він тепер Бідолаха? Одежина на ньому справна, обличчя гладке, рум’яне, а діточок із жінкою і зовсім не впізнати.

І вийшов наймит глупої півночі на поріг, об землю вдарився, Лісовиком обернувся і до рідної трясовини поспішив. А там саме танці, гульня — аж гуде! Мавки з русалками, лісовики з чортами, упирі з вовкулаками водять танок. Водяник на трухлявім пеньку на дудочці грає. Чорний Лісовик низенько йому вклонився та й каже:

— Ось і я! Службі моїй кінець. Вірою і правдою відслужив я селянинові три роки.

— Ну, то залишайся з нами і танцюй до ранку.

А Чорний Лісовик з місця ані руш, потилицю чухає, з копитця на копитце переступає.

— Чого тупцяєш? — питає Водяник.

— О володарю нечестивих! Допоміг я селянинові злидні здолати. Вкрадений хліб стократ йому повернув. Невже так і залишити Бідолаху в достатку?

— Що ж ти вигадав?

— Трохи пожартувати над ним на прощання.

— Дивися мені, щоб уся твоя робота не пішла намарне, — сказав Водяник, плеснув у зелені долоні і гукнув громовим голосом: — Чорти з лісовиками, збирайтеся!

Вся нечисть перед ним ураз докупи збилася. Так і так, каже він їм.

— Дозволь йому над селянином пожартувати! — загукали, заверещали, заіржали чорти, лісовики, мавки.

— Нехай буде по-вашому! Можеш пожартувати зі свого хазяїна. Тільки честі нашої бісівської не осором!

У Чорного Лісовика очі так і спалахнули:

— Не бійся, не осоромлю!

До ранку наймит повернувся і каже Бідоласі:

— Служив я тобі, хазяїне, віддано — час розрахуватися нам та й квит.

— Скільки ж ти хочеш?

— Усього лише мірку жита.

— А навіщо тобі зерно? Не на собі ж ти його потягнеш? — здивувався чоловік.

— Висипте зерно біля печі та казан побільший дайте. Буду зерно варити, — розсміявся наймит.

Отримавши те, що належить, залив наймит зерно джерельною водою з такого джерела, над яким ніколи