Трейнспоттінґ (Trejnspottіnґ)

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3938-8 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Welsh I. Trainspotting : A Novel / Irvine Welsh. — London : Vintage Books, 2013. — 448 p.

First published as TRAINSPOTTING by Secker & Warburg, an imprint of Vintage. Vintage is part of the Penguin Random House group of companies.

Переклад з шотландської та англійської Олександра Красюка

Обережно, ненормативна лексика!

Оформлення обкладинки Анни Іваненко

Велш І.

В27 Трейнспоттінґ : роман / Ірвін Велш ; перекл. з шотл. та англ. О. Красюка. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 352 с.

ISBN 978-617-12-3405-5 (укр.)

ISBN 978-0-099465-89-8 (англ.)

Марк залежний від героїну. Кілька разів він намагається кинути вживати наркотики, але не має сил відмовитись від кайфу. Його друзі — такі самі любителі «героїнового життя». Вони всі приречені, але, можливо, знають, як насолоджуватися кожним днем… Яскрава, скандальна, непересічна історія про молодих наркоманів із Единбурга.

УДК 821.111(411)

ББК 84(4Вел)

© Irvine Welsh, 1993

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

Присвячується Анні

Зіскок

Нарики, Жан-Клод Ван Дам та Паньматка-Ігуменя

Піт з Кумарного ллявся буйним перлом; його тіпало. Йа просту сидів, втикав у телік, намагаючись не помічати цього пиздюка. Він мене вкурвлював. Йа силувавсь чіплятися увагою за відео з Жан-Клодом Ван Дамом.

Як завше в таких кінах, почалось з обов’язкового драматичного вступу. Далі наступна фаза, коли через введення до фільму підлого лиходія вибудовується напруга і ліпиться докупи хирлявий сюжет. І відтак уже старий друзяка Жан-Клод будь-якої миті готовий встрягти в добрячу бійку.

— Рентсе, мені тре’ до Паньматки-Ігумені, — заквилив Кумарний, хитаючи головою.

— Ага, — кажу йа.

Краще б, аби цей недоумок просту уїбав десь геть з моїх очей, пішов собі сам, просту залишив нас із Жан-Клодом. Але, з другого боку, невдовзі й мені попаганіша, а якщо цей пиздюк піде й отовариться, він залише в прольоті нас. Йо’ кличуть Кумарним не тому, шо йому завше пагано на відході, а того, бо він просто за своєю натурою кумарний пиздюк.

— Та, бля, ходімо вже! — розпачливо цявкнув він.

— Постривай хвильку. Мені хо’ подивитись, як Жан-Клод розмаже к херам цього пронозу. Як зара’ підем, йа то не побачу. А як повернемось, буду вже ніякий, та й взагалі це мо’ статись аж за кілька днів. А це означатиме, шо йа попаду на штраф від крамниці за прострочку прокату фільму, якого навіть не позирив.

— Йа, бля, мушу двигати, чоловіче! — гука він, підводячись.

Він дістається аж до вікна і, спираючись на нього, важко диха, схожий на загнану тварину. Нема ніц в його очах, крім жаги.

Йа пультом вимкнув ящик.

— Йобані витрати. Ось шо це, самі тіки йобані витрати, — наїхав йа на цього пиздюка, цього йобаного, дратівного гандона.

Він закида назад голову, зводячи очі до стелі.

— Дам йа тобі грошей сплатити той борг. Отаке тебе тіки й парить, мишастий лошаро! П’ятдесят нікчемних, сраних пенсів з «Ріца»¹.

Цей пиздюк в натурі вміє змусити тебе почуватись дрібним, банальним гандоном.

— Та не в тім, нахер, справа, — кажу йа, проте непереконливо.

— Ага. Справа в тім, що йа тут, бля, страждаю, а мій так званий друган спецом гальмує та ще й кайф із цього ловить від кожної йобаної хвилини.

Очі в нього величезні, мов ті футбольні м’ячі, і дивляться вороже, але в той же час і благально — проникливі свідки моєї нібито зради. Якшо йа проживу достатньо довго, щоб завести собі дитинча, надіюсь, воно ніколи не подивиться на нас так, як оце зара’ Кумарний. Цей пиздюк невідпорний у такім ділі.

— Йа не… — заперечую йа.

— Тоді вдягай вже свою кляту куртку!

При Підошві Погулянки² не було жодного таксі. Вони стягаються сюди, тільки коли тобі їх не тре’. От зараз ніби серпень, а йа тут собі яйця вже к херам ледь не відморозив. Мене поки шо не кумарить, але воно, бля, вже ось-ось навалить, можна бути певним.

— От, нібито тут стоянка. Нібито тут ця йобана стоянка таксі. А влітку тут їх жодного, бля, не знайдеш. Катають жирних, запакованих фестивальних пиздюків, таких, бля, лінивих, що на якусь срану чергову виставу їм западло прогулятися пішки сотню йобаних ярдів від одного вошивого церковного клубу до іншого³. Таксисти. Жадні на грошву гандони…

Так, маячливо захлинаючись, буромотів собі під носа Кумарний — з вибалушеними очима, з головою, задраною вгору на Погулянку, і жили в нього на шиї пружилися.

Нарешті під’їхало одне. Там ще чекала зграйка хлопців у спортивних костюмах і бомбер-куртках, вони стояли там довше за нас. Йа сумніваюсь, шоб Кумарний взагалі їх бачив. Він гайнув упрост на середину дороги з криком: «ТАКСІ!»

— Агов! Шо це ще, бля, за манси? — гука один чувак у чорно-фіолетово-ультрамариновому спортивнику, з плескатою стрижкою.

— Від’їбися нахер. Ми тут були першими, — кида Кумарний, відчиняючи дверцята машини. — Онде ще одно під’їжжа, — маха він вгору на Погулянку, звідки наближається чорне таксі.

— Пруха вам. Пиздюки скорохвацькі.

— Від’їбися, ти, штимп рябий, хиляй нахер. Хер тобі в дорогу! — відгавкувався Кумарний, поки ми залазили в таксі.

— Толкрос⁴, чуваче, — кажу йа водію, а тим часом на бокову шибку ляпається харкотиння.

— Давай, вилазь, сам на сам, пиздюк ти скорохвацький! Нумо, ви, гандони срані! — репетував той у спортивнику.

Таксиста це не займало. З лиця так правдивий пиздюк. Більшість їх такі. Ці самозайняті платники податків в натурі належать до найнижчого класу комах на землі Божій.

Таксі зробило розворот навспак і помчало вгору Погулянкою.

— Прикинь, шо ти оце зара’ наробив, ти, пиздюк чорноротий. Отак тепер хтось із нас йтиме сам-один додому і нарветься на базар з тими сцикунами скаженими, — не попускав йа Кумарному.

— Ти ж не бздиш отих йобаних дрібних слимаків, чи як?

Цей пиздюк мене вже вкрай роздратував.

— Ще б пак! Ще б пак не боятись, якщо йти зовсім самому й напертися на цілу банду отаких їбанатів у спортивниках! Чи ти думаєш, йа той Жан-Клод Ван йобаний Дам? Кінчений ти пиздюк, ось ти хто, Саймоне.

Йа назвав його Саймоном замість назвати Сай або Кумарний, аби підкреслити серйозність того, шо кажу.

— Мені тре’ до Паньматки-Ігумені й до сраки мені будь-’кий пиздюк чи бодай щось інше. Це тобі втямки? — штрикає він пальцем собі в губи, очі вибалушені на цілий світ. — Саймону тре’ до Паньматки-Ігумені. Читай в мене по губах.

Після цього він відвертається і, нервово вибиваючи якийсь ритм собі по стегнах, впирається очима в спину таксиста, воліючи щоб той пиздюк їхав швидше.

— Один з тамтих пиздюків був Мак-Лін. Менший брат Денді й Ченсі, — кажу йа.

— Похер, — каже він, але не може приховати тривогу в голосі. — Знаю йа Мак-Лінів. Ченсі незлий чувак.

— Тіки якщо ти не стібешся з його братана, — кажу йа.

Втім, він більше не звертав на мене жодної уваги. Допетравши, шо просто дарма витрачаю енергію, йа перестав його діставати. Його безмовні страждання, схоже, тепер так подужчали, шо ніяк мені стало щось ще додати, бодай трішечки, до його мізерності.

Паньматкою-Ігуменею зветься Джонні Свон, також відомий як Білий Лебідь⁵, — дилер, що базується в Толкросі; його мережа покрива Сайтгіл і Вестер Гейлз⁶. Якби мав змогу, йа волів би завше затоварюватись в Лебедя або в його напарника Реймі, аніж у Шнира й тієї м’юрхавсько-ліфської банди⁷. У ньо’ зазвичай краща ширка. Джонні Лебідь був колись мені справжнім добрим другом, давно, ще в старі часи. Ми разом з ним у футбік грали за «Порті Фісел»⁸. А тепер він дилер. Пам’ятаю, як одного разу він сказав нам: «У цій грі нема друзів. Тіки спільники».

Йа думав був, то він просту шалапутно рисується таким брутальним, аж поки не роздивився глибше. Тепер йа точно знаю, шо саме цей їбучий пиздюк мав на увазі.

Хай Джонні — дилер, а разом з тим він і нарик. Тре’ троха вище вилізти по цій драбині, перш ніж знайдеш дилера, який сам не вжива. Ми прозвали Джонні Паньматкою-Ігуменею за те, шо він уже так віддавна присаджений на цю звичку.

Невдовзі і йа теж почав почуватись херово. Нас вже гидотно сіпало, коли ми клигали вгору сходами до кубла Джонні. З мене скрапувало, наче з мокрої губки, кожен крок віддавався новим виплеском крізь пори. Кумарному, ма’ть, було ше гірше, але для нас цей пиздюк вже почав випадати в небуття. Йа за нього згадував тіки тоді, коли він згорблено застигав перед нами біля перил, заступаючи мені шлях до Джонні й товару. Він хапав ротом повітря, розпачливо тримаючись за поруччя з таким виглядом, ніби ось-ось вирига в сходовий колодязь.

— Все ’аразд, Саю? — питаю йа нервово, роздратований на пиздюка, бо затримує нам ходу наверх.

Він відмахнувся, струснув головою і зіщулився очима нагору. Йа більш не балакаю. Коли тобі так, як от йому зара’, не хочеться ні самому балакати, ні щоб з тобою балакали. Йа теж не хочу. Йа іноді думаю, шо люди стають нариками того, шо підсвідомо вони прагнуть бодай трішки тиші.

Коли ми врешті подолали сходи, Джонні винесло з його кубла. Розпочалися словесні кольки.

— Отже, йа маю особисто Кумарного і ще Рентабельного, яко’о теж кумарить! — зареготав він так високо, як той сраний повітряний змій зліта.

Джонні часто заразом з заштриком нюхав кокс або мутив собі «спідбол» з гриця й кокаїну. Він вважав, шо йому так довше преться, це його боронить від сидіння туплячись цілими днями у стіни. Пиздюки під кайфом дуже вкурвлюють, коли сам почуваєшся отак, як ми зараз, бо ну надто сильно вони, бля, кайфують від свого кайфу, аби розраяти чи бодай помітити твої страждання. Якщо п’яндиголові в пабі хочеться, щоб кожен пиздюк відтіль вилазив таким же, як він, то справжньому нарику (на відміну від того, хто спожива вряди-годи і якому потрібен спільник в цім злочині) насрати на будь-кого іншого.

Там були Реймі й Елісон. Ел якраз варила. Це обнадіювало.

Джонні, пританцьовуючи й наспівуючи їй, рушив до Елісон:

— Гей-ей, гарнюню, шооо це ти там вааариш…

Він обернувся до Реймі, котрий неухильно зирив у вікно. Реймі вмів розпізнати поліцая у вуличному натовпі, як ото акули вміють відчути кілька краплин крові в океані.

— Реймі, ввімкни щось путнє. Мене верне від цього нового Елвіса Костелло⁹, хоч йа не в змозі перестати слухати цього пиздюка. Чародій їбучий цей чолов’яга, це йа вам кажу.

— Такий собі двобічний притичень на південь поза Ватерлоо¹⁰, — каже Реймі.

Цей пиздюк всякчас закида зайвим безглуздим гівном, зайобуючи тобі голову, коли в тебе ломка і ти хо’ в ньо’підмолотитися. Нас завше вражало, що Реймі запав на шириво так круто. Реймі був децл схожим на мого другана Мотику: йа завше вважав, шо обидва за темпераментом класичні торчки на всю голову. Кумарний мав теорію, шо Мотика й Реймі — це одна людина, хоча хер там вони схожі один на іншого, а гнав він це чисто тому, бо їх ніколи не бачили разом, попри те, шо терлися вони у тих самих колах.

Цей скурвий ломщик порушує золоте правило нарика і вмикає «Героїн», та ще й ту версію, що на «Рок-н-роловій тварині», яку, як на те, коли тебе кумарить, слухати ще болісніше за оригінал на альбомі «Велвет Андеграунд і Ніко»¹¹. Зважай, у цій версії нема принаймні отого верескливого пасажу Джона Кейла¹² на альту.

— Та ну те’ нахер, Реймі, — кричить Елі.

— Ображай-картай, за течією катай, терпи, бейбі, солоденька, терпи… куховарський піт, примарна стріт, всі ми білі трупаки… жери цей біт, — вибухнув Реймі імпровізованим репом, трусячи гузном й блукаючи очиськами.

Потім він низько вклонився перед Кумарним, що стратегічно розташувався поряд з Елі, не відриваючись поглядом від вмісту ложки, яку та гріла над свічкою. Реймі підтягнув до себе обличчя Кумарного і міцно поцілував його в губи. Кумарний його відштовхнув, здригаючись.

— Від’їбися! Пиздюк блядський!

Джонні й Елі голосно розреготались. Йа б, либонь, теж, аби не почувавсь так, наче кожну кісточку в моїм тілі рівночасно трощать в лещатах і пиляють тупою ножівкою.

Кумарний обхопив джгутом руку Елі понад ліктем, вочевидь, забиваючи собі місце в черзі, і поплескав по вені на її тонкій, попелясто-блідій руці.

— Хо’, йа це зроблю? — запитав він.

Вона кивнула.

Перш ніж всмоктати крізь голку з п’ять мілілітрів у жерло шприца, він кидає в ложку ватяну кульку і дме на неї. Він намацав охуєнно здоровецьку синю вену, яка, здається, тягнеться майже наскрізь в руці Елі. Він простромлює плоть і повільно вводить трішечки, але потім всмоктує в шприц її кров. Губи в неї тремтять, кілька секунд вона благально дивиться на Кумарного. Вираз обличчя в нього залишається огидним, зловорожим і рептилоїдним, перш ніж він заганяє цей коктейль в напрямку її мозку.

Вона відкида назад голову, заплющує очі й роззявля рота, видаючи ’кийсь такий аж оргазмічний стогін. Очі в Кумарного тепер невинні й сповнені здивування, лице наче в дитини, що підійшла різдвяним ранком до купи звабливих пакунків з дарунками під ялинкою. В обох вигляд на диво гарний і чистий у мерехтливому світлі свічки.

— Це крутіше за будь-який перепих… це крутіше за будь-якого в світі йобаного хера, — охає Елі, і то цілком серйозно.

Це бентеже нас до такої міри, шо йа крізь штани лапаю власні геніталії, аби впевнитися, шо вони ще там. Хоча отак себе мацати, від цього нас самого нудить.

Джонні подає Кумарному свою машину.

— Можеш вмазатися, але тіки цим інструментом. Сьодні в нас гра в довіру, — усміхнувся він, але не жартівливо.

Кумарний мота головою:

— Йа не користаюсь ні голками, ні шприцами чужими. Маю свою машину з собою.

— Ну, це не вельми товариськи. Рентсе? Елі? Реймі? Шо ви на це думаєте? Чи це ти так натякаєш, шо в Білого Лебедя, у Паньматки-Ігумені кров інфікована вірусом людського імунодефіциту? Скривджено мої найліпші почуття. Йа можу лиш сказати: не хо’ моїм, значить, не ширяєшся, — либиться він у зухвалому вищирі, демонструючи набір гидких зубів.

Як на мене, це зовсім не балачка Джонні Лебедя. Це аж ніяк не Лебідь. Та ну нахер. Якийсь злючий демон вселився в його тіло й отруїв йому мозок. Від цього персонажа мільйон миль до того тонкого жартуна, шо йа знав його колись як Джонні Свона. Приємний хлопчина — усі так кажуть, включно з моєю власною ма. Джонні Свон, сам весь такий по вуха у футбіку, такий згідливий, шо йо’ завше грузили пранням форми після п’ятірні на «Мідовбенку»¹³, і він нізащо в житті на те не жалівся.

Йа пересрав, шо не зможу зара’ вмазатись.

—Та ну те’ нахер, Джонні, послухай, шо ти верзеш. Попустися. Маємо ми те сране бабло, — йа витяг з кишені кілька банкнот.

Чи то через почуття вини, чи через перспективу отримати кеш, але знову раптом оприявнився колишній Джонні.

— Не беріть все аж так серйозно, хлопці. Йа просту жартую. Ви думаєте, шо Білий Лебідь прокине своїх кентів? Та ну вас, друзяки. Ви ж розумні люди. Гігієна, вона важить, — оголосив він сумовито. Знаєте Малого Ґоґсі? В нього вже СНІД.

— Точно? — перепитав йа.

В кого є ВІЛ, а в кого нема — завше ходили плітки. Зазвичай йа їх ігнорував. Річ у тім, що за Малого Ґоґсі таке казали вже кілька людей.

— Ще б пак. Схоже, повноцінного СНІДу в ньо’ ще нема, але аналізи позитивні. Ну й йа йому кажу: це ше не кінець світу, Ґоґсі. Ти можеш призвичаїтись жити з цим вірусом. Сила-силенна пиздюків так живуть взагалі без усякого клопоту. Роки, бля, можуть минути, поки ти захворієш, сказав йа йому. Хоч би й завтра будь-якого пиздюка може шось переїхати. Отак тобі й тре’ на це дивитись. Неможна отак просто взяти й відмінити свій виступ. Шоу мусить тривати.

Легко філософити, коли гівно замість крові маєш не ти, а ’кийсь інший пиздюк.

Ну, врешті-решт, Джонні допоміг Кумарному і зварити, і куди слід попасти.

Коли Кумарний вже мало не вив, він проштрикнув йому вену, втягнув у шприц троха крові, а потім ввігнав той життєдайний і життєруйнівний еліксир.

Кумарний міцно обняв Лебедя, а потім, не розчіпляючи рук, розслабився. Так вони й стояли — розслабленими, наче ті коханці в посткоїтальних обіймах. Тепер настала черга Кумарного заливатися в серенаді до Джонні:

— Лебедику, як же йа тебе люблю, як йа те’ люблю, мій любий друзяко Лебідь…

Вороги лише кілька хвилин тому стали тепер сердечними кентами.

Йа підступив зробити заштрик. Минула вічність, поки ми знайшли в мене годящу вену. Мої лялечки не живуть так близько до поверхні, як то в більшості людей. Коли все нарешті знайшлося, мене поперло.

Елі має рацію. Візьміть свій найкращий оргазм, помножте те відчуття на двадцять, й однаково ви відтягнетеся на сто миль позаду. Мої висхлі, ламкі кістки втішилися і сп’яніли від ласкавих пестощів моєї чарівної героїні-Герки. Ніби йа кінчив і ще продовжую кінчати.

Елісон каже нам, шо йа мушу сходити відвідати Келлі, яка там, ма’ть, зовсім вбита відтоді, як зробила аборта. Хоча тон в Елі не зовсім осудливий, вона це каже так, ніби йа мусів щось зробити з вагітністю Келлі чи з її перериванням.

— Як це йа мушу піти відвідати її? Це не має жодного стосунку до мене, — кажу йа незгодно.

— Ти друг їй чи ні?

Мене вабить процитувати Джонні, сказавши, шо ми тепер всі просту знайомі. В голові в мене це звучить добре: «Теперка ми всі лиш знайомі!» Схоже, шо це перекриває межі нашого приватного наркосередовища — блискуча метафора нашого часу. Йа втримуюся перед цією спокусою.

Натомість задовольняюся наголошенням на тому, шо ми всі були друзями Келлі, і питаюся, чому саме мене виокремлюють для здійснення такого візиту.

— Та йобаний же ти, Марку. Ти ж знаєш, шо вона залюблена в тебе.

— Келлі? Та ну нахер, — кажу йа, здивований, заінтригований і більш ніж на дещицю збентежений. Якшо це правда, тоді йа сліпий тупий йолоп.

— Звісно, шо залюблена. Вона це казала нам купу разів. Завше вона тільки за тебе. Цей Марк оте та цей Марк оце.

Рідко бодай хтось зве мене Марком. Зазвичай Рентсом або гірше — Рентабельним. Це, бля, жахливо, коли тебе так кличуть. Йа намагаюся не показувати, шо це нас дратує, бо таке тільки роздрочує всіх пиздюків.

Кумарний мовчки слухав. Йа обернувся до нього:

— Ти вважаєш, це правда? Келлі запада на нас?

— Кожний пиздюк під сонцем зна, шо вона аж горить за тобою. Не така вже й секретна таємниця це. Хоча йа цю кралю збагнути не можу, завваж. Їй, варто було б перевірити собі голову, нахер.

— Красно дякую, пиздюче, що врешті розказав нам.

— Якшо ти волієш цілий день сидіти в затемненій кімнаті й тільки зирити відео, не помічаючи, шо відбувається довкола тебе, це не моя, к херам, справа — вказувати тобі на це.

— Ну, вона ж ніколи нічо не казала самому мені, — скиглю йа, ніяковий.

— Ти хтів би, аби це в неї було написано на майці? Ти не здорово знаєшся на жінках, правда, Марку? — каже Елісон.

Кумарний скалиться.

Мене ображає останнє зауваження, але йа твердо вирішив ставитись до цієї теми легко — на той випадок, якщо це підначка, звісно, розіграна Кумарним. Цей облудний пиздюк чапає крізь життя, розставляючи отакі-от міжособистісні міни-пастки для своїх кентів. Яке задоволення цей їбучий недоумок отримує від таких дій, лишається поза моєю уявою.

Йа беру в Джонні троха товару.

— Це лайно чисте, як незайманий сніг, — каже він нам.

Це означа, шо до нього не надто підмішано чогось надто токсичного.

Скоро нам тре’ було вже йти. Джонні не вщухав лити мені до вух всяке лайно — такі речі, яких йа й чути не хтів. Складні заморочки за те, хто кого нагріває, оповідки за способи, якими громадські активісти з їхньою антинаркотичною істерією роблять нестерпним життя кожного пиздюка. А ще він сльозливо белькотав за своє власне життя, розливаючись у фантазіях, як от він очиститься і вибереться у Тайланд, де жінки знають, як прислужитися чуваку, де ти можеш жити, як король, якшо в тебе біла шкіра і кілька хрустких десяток у кишені. Та де там, він розводився за речі, багато гірші за це, набагато цинічніші й жорстокіші. Йа сказав собі, шо це знову говорить той злий дух, а не Білий Лебідь. Чи так воно було? Хтозна. Та й кого це їбе.

Елісон з Кумарним перекидались короткими фразами з такими інтонаціями, ніби вони готуються знову вмазатись. Потім вони підвелися й подалися разом з кімнати. На вигляд знуджені й байдужі, але коли вони не повернулися, йа втупив, шо вони жаряться у спальні. Здається, перепихнутися з Кумарним — для жінок така ж проста річ, як балакати або пити чай з іншими чуваками.

Реймі пастельними крейдами щось малював на стіні. Він перебував у власному світі — той стан, що комфортний йому самому і будь-якому іншому пиздюку.

Йа думав про те, шо сказала Елісон. Келлі тільки на минулому тижні зробила аборт. Якщо йа сходжу до неї, то погребую її трахати, тобто якшо вона нас захоче. Напевне ж, там все ще є щось — подразнення і всяке таке інше або навіть і сира рана? Мабуть, йа таки йобнутий тупак. Елісон була права. Йа й справді не вельми знаюся на жінках. Та насправді йа не вельми знаюся на будь-чому.

Келлі мешкає в Інчі¹⁴, куди важко дістаться автобусом, а в мене голяк зараз, щоб узяти таксі. Мо’, відсіля й можна доїхати до Інча автобусом, та йа не знаю, який туди ходить. Якшо по правді, то йа зара’ троха занадто вгашений, нахер, щоб іще й трахатися чи навіть просто говорити. Під’їжджа номер 10, і йа стрибаю в автобус, повертаючись назад у Ліф, до Жан-Клода Ван Дама. Всю дорогу йа наперед єхидно тішуся тим прочуханом, якого Жан-Клод завдасть тому пронозливому пиздюку.

1

«Ritz» — бренд крекерів, у коробках з якими трапляються п’ятдесятипенсові купони. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Foot of the Walk — назва перехрестя, від якого вгору йде одна з найдовших вулиць Единбурга Ліфська Погулянка (Leith Walk). Leith — приморський район міста біля гирла однойменної річки.

3

Заснований у 1947 році Единбурзький міжнародний фестиваль є найбільшою культурно-мистецькою подією у світі; відбувається щороку в серпні і включає безліч імпрез та акцій, центральною з яких є театральний фестиваль, що зветься «The Fringe».

4

Tollcross — транспортна розв’язка і район на південному заході Единбурга.

5

Swan — лебідь (англ.).

6

Sighthill, Wester Hails — західні передмістя Единбурга, де розташовано університетські кампуси.

7

Muirhouse — житловий район на півночі Единбурга.

8

«Porty Thistle» — дитяча футбольна команда, що колись існувала у Портобело, східному, приморському районі Единбурга; thistle (будяк) — національна квітка Шотландії.

9

Elvis Costello (нар. 1954) — гітарист, співак, композитор, який розпочинав як панк-рокер, але згодом виріс у авторитетного майстра різноманітних музичних жанрів.

10

Реймі має на увазі Монумент Ватерлоо — 45-метрову стелу поставлену на кордоні Шотландії з Англією у 1824 році, а також те, що справжнє прізвище в ірландця за походженням Елвіса Костело шотландське — MacManus, хоча народився музикант у Лондоні й асоціює себе з англійською («південною», на погляд шотландців) культурою.

11

«Heroin» — 13-хвилинна пісня з концертного альбому «Rock n Roll Animal» (1974) колишнього гітариста-вокаліста нью-йоркського гурту «The Velvet Underground» Лу Ріда (1942—2013); перша, 7-хвилинна, версія цієї пісні мається на дебютному альбомі гурту «The Velvet Underground & Nico» (1967).

12

John Cale (нар. 1942) — валлійський мультиінструменталіст і композитор, співзасновник «The Velvet Underground».

13

Five-a-side — популярний різновид футбольної гри п’ять на п’ять, коли кожна команда має воротаря і чотирьох польових гравців.

Meadowbank — багатоцільовий стадіон в однойменному передмісті Единбурга.

14

Inch — південне передмістя Единбурга.

Наркодилеми № 63

Йа просто дозволяю йому обмивати мене чи промиватися крізь мене… очищувати мене зсередини.

Це внутрішнє море. Проблема в тому, що цей чудесний океан тягне разом із собою купи отруйного дрантя і мотлоху… морська вода розріджує ту отруту, але щойно океан збігає, він залишає по собі те лайно — всередині мого тіла. Він і дарує, і забирає, він вимиває мої ендорфіни, мої центри опору болю; це забирає багато часу, щоби їм відновитися.

Гидотні шпалери у цьому гниднику, в цій кімнаті. Вони мене жахають. Їх багато років тому міг поклеїти якийсь конаючий здохлій… цілком природньо, бо й йа сам не хто інший, як конаючий здохлій, і мої рефлекси аж ніяк не покращуються… однак тут все поряд, в межах досяжності моїх пітних рук. Шприц, голка, ложка, свічка, запальничка, пакунок порошку. З цим все гаразд, все прекрасно; але йа боюся, що моє внутрішнє море скоро спливе, залишивши те збурене отруйне лайно на мілинах мого тіла.

Йа починаю варити наступну пайку. Тремтливо тримаючи ложку над свічкою, чекаючи поки розчиниться шириво, йа думаю: кожне короткотривале море додає довготермінової отрути. Втім, цієї думки й зблизька недостатньо, щоби змусити нас не робити того, що йа мушу робити.

Перший день Единбурзького фестивалю

Аби почати, а там воно й піде. Це як нам Кумарний казав: ти мусіш знати, що воно таке — зіскочити з цього, перш ніж в реалі візьмешся робити. Навчитися можна тільки через невдачі, і навчаєшся ти розуміти важливість підготовки. Мо’, він і правий. Хай там як, а цього разу йа підготувався. Орендував наперед на місяць цю велику порожню кімнату вікном на Лінкс¹⁵. Забагато барбосів знають мою адресу на Монтгомері-стрит¹⁶. Виклав готівку наперед! А розлучатися з грошенятами, то було найважче. Найлегше було — мій останній заштрик, зроблений у ліву руку цього ранку. Тре’ ж було нам на чомусь триматися в цей період інтенсивної підготовки. Потім йа вилетів ракетою і гасав зі списком покупок по Кьоркґейту¹⁷. Десять бляшанок томатного супу «Гайнц»¹⁸, вісім бляшанок грибного супу (все для вживання без розігріву), один великий тубус ванільного морозива (яке розтане і буде випите), два слоїки молочка магнезії¹⁹, один слоїк парацетамолу, один пакуночок пастилок для рота «Рінстед»²⁰, один слоїк мультивітамінів, п’ять літрів мінеральної води, дванадцять плях ізотонічного «Люкозейду»²¹ та кілька журналів: софт-порно, «Віз», «Шотландський футбол сьогодні», «Гравець»²² та інші. Найважливішу річ уже було заначено під час візиту до батьківського дому — поцуплений із шафки у ванній слоїк валіуму моєї матусі. Йа не почуваюся з цього винним. Вона ним тепер зовсім не користується, а якщо в матері виникне потреба, то її вік і стать змушують її недоумкуватого сімейного лікаря виписувати їй валіум легко, як желейні цукерки. Йа окрилено закреслював зроблені покупки в моєму списку. Тиждень буде доволі важким.

Моя кімната пуста, килима нема. Посеред підлоги лежить матрац, на нім спальний мішок, є електрокамін і чорно-білий телік на маленькім дерев’янім стільці. Маю три коричневих пластмасових відра, до половини налитих сумішшю дезінфектанту й води для мого лайна, блювотиння й сцянини. Йа вишикував бляшанки з супом, соком і ліками так, шоб їх легко було дістати з цього мого тимчасового ліжка.

Останній заштрик йа зробив собі, тільки шоб нам перебитися крізь жахи закупівель. Той запас, який маю, йа використаю, шоб помогти нам заснути і пом’якшити зіскок із ширки. Йа спробую вводити маленькими, помірними пайками. Уже невдовзі буде треба. Вже явно гіршає. Починається, як зазвичай, легкою нудотою в глибині живота і безпричинним нападом паніки. Щойно йа усвідомлюю, шо мене обляга кумар, він безперешкодно перетворюється з неприємного на нестерпний. Зубний біль почина поширюватися на щелепи й очниці і далі мені в кістки — скрушними, запеклими, виснажливими посмиками. Як за командою, з’являється знайомий піт — не забуваймо також за дрижаки — і вкриває мені спину, як осінньою памороззю дах машини. Час діяти. Йа аж ніяк поки не в змозі отак от взяти й виламатись на волю. Мені потрібен добрий старий «повільняк», м’який, гамуючий прихід. Єдине, по що йа можу поворухнутись, це грицик. Один манюній заштрик, шоб розправити оці покручені руки-ноги і доправити нас у сон. Потім йа скажу йому «прощавай». Лебідь щез, Шнир у тюрязі. Залишається Реймі. Йа йду подзвонити цьому пиздюку з таксофону в коридорі.

Набираючи номер, краєм ока йа відзначаю, що хтось промайнув повз нас. Йа здригаюсь від цього перебіжного контакту, але не маю бажання поглянути, хто це. Маю надію, йа не залишуся тут аж так на довго, щоб виникла потреба знайомитися з кимсь із моїх нових «співорендарів» цієї квартири. Цих уйобків для нас не існує. Не існує жодного пиздюка. Тільки Реймі. Монета провалюється. Дівочий голос:

— Альо? — вона чхає. Це літня застуда чи наркота?

— А Реймі є? Це Марк дзвонить.

Реймі вочевидь говорив за нас, бо, хоч йа її не знаю, вона мене, бля, стовідсотково зна. Голос у неї крижаніє.

— Реймі не тут, — каже вона. — У Лондоні.

— В Лондоні? Бляха… коли він має повернутись?

— Не можу знати.

— А він нічо не залишив для нас, нє?

Бажано, проте малоймовірно від цього пиздюка.

— Еее, нє...

Йа тремтячою рукою вішаю слухавку. Два варіанти: перший — кріпитися, повернутись до кімнати; другий — зателефонувати тому пиздюку Форрестеру і поїхати у М’юрхаз, згнилити нахер і вмазатися якимсь гівняним ширивом. А куди дітись? За двадцять хвилин так і є:

— До М’юрхазу, друже? — це водію 32-го автобуса, тремтливо впихуючи свої сорок п’ять пенсів до коробки. Будь-який порт годиться в шторм, а шторм уже буяє у мене всередині.

Якась стара карга витріщається на мене, коли йа минаю її, проходячи далі в салон. Нема сумніву, від мене тхне і вигляд маю геть нахер паскудний. Нас це не турбує. Ніц не існує в моїм житті, крім мене самого та Майкла Форрестера і втомливої відстані між нами, відстані, яку поступово скорочує цей автобус.

Йа сиджу на заднім сидінні на нижньому поверсі. Автобус майже порожній. Попереду нас сидить якась дівуля, слухає собі плеєр «Соні Вокмен» ²³. Чи вона гарна? Кого це їбе. Хоч воно й вважається нібито «приватною стереосистемою», йа ясно чую її музику. Грає пісня Бові… «Золоті роки»²⁴.

Не дай мені почути, як ти кажеш, що життя тебе нікуди не веде, янголе... Поглянь на це небо, життя розпочалося.

Ночі тут теплі, а дні мооолоді…

Йа маю всі альбоми, випущені Бові. Повне зібрання, нахер. Гори тих йобаних бутлегів²⁵ і всяке інше. Мені насрати на нього і його музику. Мене цікавить тіки Майк Форрестер, гидотний, безталанний пиздюк, який не випустив жодного альбому. І нуль синглів. Але мій Майкі — людина цієї миті. Як якось сказав Кумарний, ясно, що парафразуючи якогось іншого уйобка: «Ніщо не існує поза цією миттю». (Йа думаю, першим це сказав ’кийсь недоумок в рекламі шоколаду.) Але йа навіть не можу триматися цих думок, бо, в найкращім разі, вони другорядні щодо актуальної миті. Цієї миті є йа — хворий, і є Майкі — цілитель.

Якась стара курва — вони завше лізуть в автобуси в такий час — засирає голову водію канонадою недоречних запитань за номери автобусів, за маршрути і розклад. Залазь вже, курво, чи уйобуй, ти, стара, смеркла пиздо. Йа мало не задихнувся в безмовній люті від її егоїстичної дріб’язковості та зворушливої уважності водія автобуса до цієї пизди. Люди патякають за молодь і вандалізм, а як щодо психовандалізму з боку отакого старого мотлоху? Коли вона нарешті зважується, ця стара курва ще й має нахабність залазити до автобуса з підібганими, як котяче гузно, губами.

Сіда вона просто перед нами. Мої очі свердлять її потилицю. Йа зичу їй крововиливу в мозок або обширного інфаркту… ні. Йа зупиняю ці думки. Якшо так станеться, це тіки ше більш затримає нас. Смерть в неї має буть повільною і страдницькою, щоб відплатила, курва, за мої страждання. Якшо вона помре раптом, людям випаде можливість роздмухати цей випадок до небес. Вони завше скористаються таким шансом. Найкраще підійдуть ракові клітини. Йа зичитиму, шоб у її тілі народилося і розросталося скопище зловредних клітин. Йа вже відчуваю, як воно їй робиться… але ні, це моє тіло, де воно робиться. Задуже йа втомлений, аби продовжувати. Йа розгубив усю ненависть до цієї старої ляльки. Йа відчуваю лиш суцільну апатію. Стара випала з актуальності.

Голова в мене похилилася. Раптом вона сіпається вгору так різко й болісно, аж йа лякаюсь, шо зараз вона злетить мені з плечей просто в пелену цій сварливій старій карзі, шо сидить