Ігри Вишніх

Розділ 1

Зустріч на Зелунді

Проминувши засніжену пустку, Марк виїхав на сусідню латку, вкриту пожовклою травою, і скерував свого коня вгору по схилу пологого пагорба. На його вершині юнак зупинився й роззирнувся навсібіч.

Довкола розкинулася безкрая Трактова Рівнина — немов величезна латана ковдра, зшита з незчисленних шматків різних Граней. Трохи вигнувшись догори, вона простяглася на сотні миль в усіх напрямках, аж поки зникала в неозорій далині, розчиняючись у блакитному атмосферному серпанку.

Марк досить добре орієнтувався на Рівнині, щоб без спеціальних розрахунків, а просто вдавшись до чаклунського чуття визначити своє приблизне розташування. Це чуття підказувало йому, що він уже дістався до околиць Торнінського архіпелаґу і десь поблизу мають бути населені Грані. Звідси, з височини, Марк якраз і вишукував ознаки людської присутності.

Ні людей, ні будівель, ні доріг у межах найближчих десяти — п’ятнадцяти миль він не помітив, а на більшій відстані роздивитися будь-які деталі було важко. Марк уже збирався був, як висловлювались мандрівники по Гранях, зрушити Рівнину — тобто, почати плавний перехід з однієї її площини в іншу, — аж тут його увагу привернула якась бура пляма на віддалі трьох десятків латок. Придивившись пильніше, він дійшов висновку, що це корова. Ну, а там, де водяться корови, майже напевно мають бути й люди.

Після коротких роздумів, Марк вйокнув свого коня і рушив до потрібної латки. Йому й на думку не спало спершу обчислити координати цієї Грані й подивитися її назву в „Короткому реєстрі населених світів Торнінського архіпелаґу", який лежав у його дорожній сумці. За великим рахунком, Маркові було байдуже, що це за Грань. Головне — вона населена, а отже, там знайдеться який-небудь гостиний двір, де можна смачно попоїсти, попаритися в бані або скупатись у ванні з гарячою водою і гарненько виспатися в м’якому, зручному ліжку. Впродовж останніх трьох тижнів Марк мандрував безлюдною Рівниною, харчувався переважно фруктами та впольованою по дорозі й наспіх засмаженою на відкритому вогнищі дичиною, ночував у похідному наметі, мився в зустрічних водоймах і за цей час дуже знудьгувався за комфортними умовами життя.

Коли він дістався до потрібної латки, корова вже вийшла за її межі і перестала бути видимою з площини Рівнини. Зате до Маркових вух, мовби нізвідки, долинало мукання — і не в один голос, а щонайменше в три. Марк створив перед собою райдужну арку і проїхав під нею на інший бік Вуалі, що відокремлювала Трактову Рівнину від звичайного простору Граней. Тієї ж миті пласке небо над ним вигнулося звичним склепінням у формі півсфери, всі довколишні латки тут-таки пощезали, а та латка, де він саме перебував, стала частиною цілісного краєвиду, що вже не сягав аж до нескінченності, як на Рівнині, а через двійко миль змикався з небом, утворюючи лінію горизонту.

Марк опинився на краю широкого, порослого густою соковитою травою лугу, посеред якого паслося чотири корови і двоє телят. Віддалік протікала річечка, вздовж обох її берегів тяглися селянські обійстя, трохи далі стояла церква, а нижче за течією розташувався невеликий замок — чи, радше, великий кам’яний будинок, огороджений фортечним муром, що слугував не так для захисту від ворожого нападу, як для підтримання престижу свого власника, вочевидь, господаря цієї місцини. Повз замок, зі сходу на захід, проходила доволі широка ґрунтова дорога і десь через півмилі губилася в густому лісі, над яким завис червоний диск вечірнього сонця. По дорозі неквапно рухалися дві підводи.

Поки Марк роззирався, з трави за сусіднім чагарником підвівся хлопчина років тринадцяти із замурзаним обличчям і скуйовдженим волоссям, у подертих штанях до колін та благенькій домотканій сорочці, рясно вкритій брудними плямами — коротше, типовий малолітній шибайголова. Схоже, він наглядав на цьому пасовиську за худобою, а при появі незнайомця обачно сховався — найпевніше, через лев’ячу шкуру, яку Марк носив замість плаща і яка нерідко викликала в зустрічних настороженість.

Утім, хлопець нітрохи не здавався наляканим. Мабуть, придивившись до Марка зі свого сховку, він переконався, що прибулець, попри своє чудернацьке вбрання, нітрохи не скидається на лихого чаклуна-розбійника, а крім того, лише на кілька років старший за нього самого.

— Їхня княжеска милость у себе в замкє, пане, — повідомив він, продовжуючи розглядати Марка. — Бистро ж ви подоспіли.

Марк легко його зрозумів. Мешканці більшості Граней Торнінського архіпелаґу розмовляли спорідненими мовами, що належали до ґерманської ґрупи, а хлопцева говірка взагалі нагадувала рідну для Марка ґотландську.

— Чому ти вирішив, що я їду до вашого князя? — запитав він.

— А куда ж єще? — знизав плечима хлопчина і, набравшись сміливості, підійшов до нього. — Ви ж інквізитор, хіба нє?

— З чого ти взяв? — здивувався Марк.

— Ваше колечко. Вот це, — він показав на перстень з печаткою, що його Марк носив на середньому пальці лівої руки. — У прошлом году я со старшим братом їздив до города і бачив там інквізитора. Он мав таке же колечко, з таким же рисунком.

Марк схвально мугикнув.

— А ти дуже спостережливий… До речі, як тебе звати?

— Курт, пане.

— Ти дуже спостережливий, Курте, — повторив Марк. — Хоча насправді це не інквізиторський знак. Такий перстень отримує кожен випускник чаклунської академії, де я навчався. Більшість із тих, хто її закінчив, справді стають інквізиторами. Але не всі. От я, наприклад, не став.

— А-а, — протягнув Курт, як здалося Маркові, трохи розчаровано. — То, значить, ви приєхали не із-за Ґерті?

Марк заперечно похитав головою.

— Уявлення не маю, про кого ти кажеш. — Після деяких вагань він зійшов з коня і зняв з його крупу сумку. — Я взагалі тут проїздом і навіть не знаю, як називається ця Грань.

— Зелунд, пане, — підказав хлопець. — То ви просто путник?

— Так. Їду на Торнін, а ваш Зелунд — перша населена Грань, яка трапилась мені в цьому архіпелазі. Збираюся пошукати тут місце для ночівлі, та спершу трохи попоїм. Ти зголоднів?

Курт збентежено промовчав, але його погляд був красномовніший за будь-які слова.

— От і гаразд, — підсумував Марк. — Укоськаємо все, що залишилось у моїх торбах. Не викидати ж добро.

Він видобув із сумки велике гроно спілих бананів, дві дюжини наливних яблук і половину вгодованої качки, що її підстрілив і засмажив під час попереднього привалу. Розклавши наїдки на вже порядно засмальцьованій скатертині, Марк передовсім узяв два яблука й по черзі кинув їх своєму коню — а вірніше, лошиці. Та спритно спіймала їх на льоту і блискавично схрумала.

— Ух ти, здорово! — захоплено мовив Курт. — А можна і я?

— Звичайно.

Він теж кинув їй два яблука. Лошиця й цього разу виявилася на висоті.

Тим часом Марк розламав качку на кілька шматків.

— Ну ж бо, Курте, пригощайся, — заохотив він хлопця. — І розкажи заразом, що тут у вас трапилося, чому ви чекаєте на інквізитора. Як я розумію, Ґерті — жіноче ім’я. Хто вона така?

— Дєвка з нашого села, — пояснив Курт, узявши один з бананів. — Дочка Візельди-знахарки… успокоєной.

— Якої-якої? — не збагнув Марк.

— Ну, то єсть, покойной. Убитою, точнєй. Вчорашньою ноччю її зарубали в лісі.

— Розбійники?

— Нє, ніякі не розбійники. У нас їх вообще нема. — Курт ненадовго перервався, швиденько ум’яв банан і відразу ж узяв наступний. — Візельду зарубали якісь-то приєжжі пани. Зловили ополуночі, коли она визвала Чорного… ну, цього… Емішара. Ну й туточки ж удєлали обох сребляними мечами. А потом явилися в замок їхньої милості і про все розказали.

— Ясно, — мовив Марк. — Отже, ця Візельда виявилася відьмою?

— Шо она вєдьма, всі знали давно. Тільки раньше считали її доброю вєдьмой. А виходить, она була зла і якшалася з нечистью.

Словосполучення „добра відьма пролунало для Маркових вух так само безглуздо, як, наприклад, „святий диявол. І на його рідному Нолані, і на Торніні, де він навчався в дитинстві, і у Вічному Місті, де мешкав останні кілька років, відьмами називали винятково прислужниць Нижнього Світу, а в решті випадків говорили „чаклунка, „відунка або, в крайньому разі, „жінка-маґ. Утім, Маркові було відомо, що на багатьох околичних Гранях, до яких, очевидячки, належав і Зелунд, слово „відьма вживали в його старовинному значенні, розуміючи під ним просто жінку з хистом до чарів.

Курт продовжував свою розповідь, наминаючи за обидві щоки банани, що були для нього екзотичними ласощами, і час від часу кидаючи яблука лошиці, яка їх справно ловила. За його словами, коли вранці про нічний інцидент довідалися місцеві селяни, вони, підбурювані пастором, схопили Візельдину доньку Ґерті й намірились були негайно спалити її на вогнищі. Але тут вчасно нагодився тутешній князь (він мешкав у найближчому місті, Хабенштадті, столиці своїх володінь, а цей замок був його мисливською резиденцією) і припинив самоправство, а дівчину наказав заарештувати й посадити в підземелля до з’ясування всіх обставин. Надвечір за його викликом з міста прибуло троє чаклунів, проте вони так і не змогли дійти згоди, чи винна Ґерті в заняттях чорною маґією. А сьогодні зранку із замку дійшли чутки, що вночі князь відрядив гінця до короля з проханням сповістити про все Інквізицію. От чому Курт, побачивши Марків перстень, вирішив, що він приїхав на виклик князя.

— Хотя я здуркував, — трохи подумавши, додав хлопець. — До Кронбурґа ж їхать два з половиной дня, та й то єслі часто мінять коней. Так шо інквізитори будуть тут тільки послєзавтра.

— Навряд чи хтось приїде, — із сумнівом зауважив Марк. — Такі дрібні випадки Інквізицію не цікавлять, вона залишає їх на розсуд місцевої влади. Навіть якщо ваша Ґерті справді відьма… ну, в сенсі, зла відьма, то вона дуже слабка, бо її змогли захопити без застосування чарів.

Курт кивнув:

— Брат тоже так каже. Он вообще не вірить, шо Ґерті винувата. Даже з пастором поругався. Той усе талдичить: яблуко від яблуні недалечко падає, а раз Візельда служила дьяволу, то й Ґерті така сама. Та єще йому був сон — з архангелом Гавриїлом і кучою разних святих.

— Що вони йому сказали?

— Та те саме, пане. Шо Ґерті зла. І главне, каже пастор, цей сон приснився йому єще до того, як он узнав про Візельду. Но брат не вірить йому.

— А інші вірять?

— У нашому селі пошти всі. Они хотять, шоб їхня милість устроїв… ну, це… автодахве. — Хлопчина доїв останній банан, сито відригнув і з явною неохотою підвівся. — Спасибочки велике за угощення, пане. Мені вже нада гнать коров додому, мамкі пора їх доїти.

— Тоді візьми яблука, — запропонував Марк. — Забирай усі, не соромся. Мені вони вже приїлися.

Курт і не думав соромитися. Він швидко порозсовував решту яблук по кишенях, а заодно прихопив і кістки від з’їденої Марком качки, пояснивши, що їхнього пса дуже потішить такий гостинець.

— А ви, пане, — запитав потім, — собіраєтеся ж заїхать до їхньой милості й поглянути на Ґерті?

Марк завагався з відповіддю, зосереджено пакуючи сумку. Йому геть не всміхалося вплутуватись у цю історію, але водночас він розумів, що не зможе просто пройти осторонь і забути про все. Вчинивши так, він не матиме спокою від думок, що, можливо, через його байдужість і бездіяльність постраждала ні в чому не винна дівчина. Зараз, у самий розпал Нічиїх Літ, надто ж на провінційних Гранях, жертвами боротьби з темними силами часто-густо ставали люди, жодним чином не пов’язані з чорною маґією, чия вина полягала єдино лише в тому, що вони опинилися в неналежному місці у невдалий час або мали неправильних родичів чи друзів. Якби Марк був старшим і цинічнішим, він міг би заспокоїти своє сумління тим, що такі неподобства відбуваються майже повсюди і його втручання в одній конкретній ситуації не змінять загальної картини. Проте йому лише півроку тому минуло дев’ятнадцять, він ще не встиг зачерствіти душею і будь-яку несправедливість сприймав як особисту образу. Тим більше, коли ця несправедливість коїлася поруч і він мав змогу втрутитись у події…

Помітивши Маркові вагання, Курт сказав:

— Ви ж, пане, вчилися з інквізиторами. А значить, січете в цих дєлах… ну, то ість, розбираєтеся в нечистой силі і зможете узнать, зла Ґерті ілі нє.

Марк повільно похитав головою.

— Боюся, все не так просто, Курте. Проблема навіть не в тому, що я лише недавно закінчив академію і не маю ніякого досвіду. Якби існував надійний і безвідмовний спосіб виявлення чорних чаклунів та відьом, життя на Гранях було б зовсім інакшим. Набагато кращим — чи, принаймні, справедливішим… — З цими словами він підвівся, підійшов до лошиці й прилаштував сумку на її крупі. — Але я, звісно, заїду до князя і спробую розібратись у цій справі. Щоправда не знаю, чи зможу…

Розділ 2

Князь Віллем

Розглядаючи віддалік мисливську резиденцію князя Хабенштадтського, Марк дійшов був висновку, що вона радше нагадує великий будинок, огороджений високим фортечним муром, аніж власне замок. Зблизька це враження трохи згладилося — дім разом з допоміжними будівлями і зовнішніми укріпленнями утворював один цілісний архітектурний ансамбль, тож із певною натяжкою всю цю споруду можна було назвати замком. А проте, Марк нітрохи не сумнівався, що в минулому, років десь п’ятдесят тому, тут була просто панська садиба, яку згодом перебудували під такий собі декоративний замок.

Окуту залізом замкову брама було розчинено навстіж, дерев’яний міст над ровом опущено (судячи з усього, його вже давно не піднімали), тож Марк безперешкодно проїхав досередини й опинився на вкритому гладкою бруківкою передньому дворі, де клопоталися по господарству кілька слуг. Один з них, одягнений ошатніше за інших, дуже поважний на вигляд чоловік років сорока, середнього зросту, трохи опасистий, негайно підійшов до нього. Змірявши Марка трохи настороженим поглядом (а все через ту лев’ячу шкуру), він швидко оцінив багатство решти його вбрання, добротну збрую коня, припасований до сідла меч у прикрашених позументом піхвах і, очевидно, вирішив, що гість заслуговує на шанобливе ставлення.

— Ласкаво просимо до Вальдшлосу, молодий пане, — мовив чоловік, стримано вклонившись. — Мене звати Петер Фальк, я управитель маєтку, а також наглядач лісних угідь князя Віллема. Ви до його світлості у справах чи просто погостювати?

— Я тут проїздом, — відповів Марк, спішившись. А тоді відрекомендувався: — Баронет Марк фон Гаршвіц з Грані Нолан. Опинившись у ваших краях, вирішив засвідчити свою повагу панові князю.

Управитель знову вклонився:

— Без сумніву, його світлість буде радий такому гостеві. Прошу зі мною до господи, пане фон Гаршвіце. А про вашого коня подбають.

До лошиці притьмом підбігло двоє слуг, один підхопив її за повід, а другий тим часом зняв з крупу дорожню сумку.

— Ні, чоловіче, стривай, — зупинив Марк першого слугу, що вже збирався вести лошицю до стаєнь. — У цьому немає потреби.

Він відчепив від сідла свій меч, після чого проказав подумки простеньке замовляння. Лошиця вмить обернулася на руду кішку, а її сідло та решта збруї щезли, ніби їх не було. Феномен зникнення кінського спорядження при набутті перевертнями котячої подоби і його появи при зворотній трансформації здавна був незбагненною загадкою для багатьох поколінь чаклунів. І лише кілька років тому з’ясувалося, що це спорядження тимчасово переміщується в Споконвічну Пустку, або, як її ще називали, Перехрестя світів — недосяжне для людей місце, відоме з леґенд про мудрих драконів сивої давнини, пращурів теперішніх котів-перевертнів. Відколи Леопольд, кіт короля Владислава та королеви Інґи, продемонстрував свою спроможність здійснювати перехід через Перехрестя світів і вести за собою супутників, господарі інших перевертнів завзято билися над тим, щоб пробудити цей хист і в своїх котів, але поки безуспішно. Леопольд і далі залишався єдиним та неповторним, а найбільша іронія полягала в тому, що ні Владиславу, ні Інзі це було ні до чого — ставши носіями Вселенського Духу, вони самі здобули владу над простором…

Нікого з присутніх на замковому дворі слуг нітрохи не вразило безслідне зникнення збруї. Їхній дружній захват викликав сам факт, що Марків кінь насправді виявився перевертнем. Цими дивовижними істотами зазвичай володіли лише чаклуни, та й то далеко не всі, а як правило, найсильніші.

— О! — мовив управитель уже з набагато більшою шанобливістю. — Ми раді вітати у Вальдшлосі поважного кота-перевертня. — І він з очікуванням подивився на кішку.

— Вона не розмовляє, це самиця, — відповів Марк. — Але дуже кмітлива, все розуміє. Адже так, Карино?

Ніби й справді зрозумівши його, кішка подивилась на Марка і коротко нявкнула. Він узяв її на руки, погладив і передав слузі. Управитель тут-таки наказав:

— Віднеси на кухню, хай там її гарненько нагодують. А панові речі — до південних гостьових покоїв на другому поверсі.

Обидва лакеї без зволікань подалися до лівого крила замку, а Марк, як вимагав цього звичай його батьківщини, простягнув управителеві свого меча.

— Прийміть його на зберігання, як знак моїх мирних намірів.

Той заперечно хитнув головою:

— У жодному разі, добродію. Залиште меч у себе. Його світлість цілком довіряє своїм гостям. До того ж, — тут він дозволив собі легенько всміхнутись, — я маю підозру, що це не найгрізніша ваша зброя. І тієї, іншої, позбавити вас неможливо. Адже так?

Марк мовчки кивнув, хоча почасти управитель усе ж помилявся. Насправді більша частина маґічної сили Марка містилася не в ньому самому, а в його лев’ячій шкурі — але говорити про це він, звичайно, не став.

Вони пройшли через парадний вхід до просторого холу на першому поверсі. Управитель попросив зачекати, поки він доповість князеві про гостя, запропонував сісти в одне з м’яких крісел, а сам піднявся нагору широкими сходами.

Марк сідати не став. Він повільно пройшовся по холу, знічев’я роздивляючись численні портрети, що вишикувались уздовж двох стін кімнати й частково захопили третю. На цих портретах, і старовинних, і відносно недавніх, було зображено різного віку чоловіків, у зовнішності яких виразно проглядалися схожі, явно фамільні риси. Це було досить характерно для провінційних шляхетських сімей, чиї представник часто брали шлюби з родичами. І зовсім не тому, що дотримувались якихось особливих традицій, а просто в силу наявних обставин — бо ж на таких околичних і малонаселених Гранях, як Зелунд, вся шляхта була пов’язана близькими або далекими кревними стосунками й здебільшого варилася у власному соку. Така сама ситуація була й на Нолані, проте Маркові предки, барони фон Гаршвіц, не лінувалися шукати собі пари на інших Гранях, часом досить далеких.

Утім, ці пошуки мали ще одну мету: впродовж кількох останніх поколінь фон Гаршвіци прагнули розвинути й посилити в нащадках свій слабкий маґічний хист, який зазвичай називали відунським, а по-науковому — рецесивним. Унаслідок такої продуманої матримоніальної політики Марк від народження мав досить розвинутий дар, що дозволяло йому з повним правом називатися чаклуном. А шість років тому, в результаті цілої низки драматичних подій, він здобув лев’ячу шкуру свого далекого пращура, короля Івейна, і цей унікальний маґічний артефакт істотно примножив природний чаклунський хист Марка, фактично зрівнявши його за силою з інквізиторами — наймогутнішими в світі чаклунами (якщо, певна річ, не рахувати вищих маґів).

Щоправда, сам Марк ставився до цього без найменшого ентузіазму. Він би радо відмовився від шкури й задовольнявся б своєю вродженою маґією, та ба — це було неможливо. Івейнів спадок став його невідлучною часткою, його другим єством…

Минуло зовсім небагато часу, відколи управитель пішов на доповідь до князя, як у хол по сходах спустився молодик лише на кілька років старший за Марка, вдягнений у гарний, навіть елеґантний, але без натяку на розкіш костюм з коричневої тафти. Обличчям він нітрохи не нагадував чоловіків на фамільних портретах, тож Марк вирішив, що це просто один з наближених князя. Проте помилився.

— Вітаю, баронете, оце так зустріч! — промовив молодик чистісінькою коруальською, саме такою, якою говорять в Імперії, й енерґійно потиснув Маркові руку. — Князь Віллем фон Хабенштадт до ваших послуг. Коли управитель назвав мені ваше ім’я й описав вашу дивну одіж, я був подумав, що це просто неймовірний збіг — чого лишень на світі не буває. Аж ні — ви той самий Марк фон Гаршвіц, кузен королеви Інґи.

— Та який там кузен, — збентежився Марк, як завжди в таких випадках. — Десята вода на киселі. Точніше, дев’ята — адже ми родичі в дев’ятому коліні… То ви мене знаєте?

— Авжеж, — відповів князь. — До позаминулого року я мешкав у Вічному Місті і, певна річ, багато чув про вас. А одного разу бачив зблизька вашу сестру-близнючку… гм, яка водночас є й сестрою верховного короля. Це дивовижна історія, і я маю велику підозру, що та її версія, яку запропонували широкій громадськості, дуже відрізняється від того, що було насправді.

— Ну, загалом, так, — стримано визнав Марк.

— Тільки не подумайте, — вів далі князь, — що я намагаюся вивідати державні таємниці. Просто констатую факт, очевидний для будь-якої людини, що звикла мислити критично й самостійно. Тому далі не будемо про це говорити. Ви, мабуть, голодні з дороги? То я зараз же накажу подати вам вечерю.

— Дякую, княже, але я нещодавно їв.

— Та від десерту вам не відкрутитися. Я саме збирався випити вина, проте ще не вирішив, хто складе мені товариство. Тож ви нагодилися дуже вдало. — Він помахом руки запросив його до сходів. — Сподіваюсь, ви не відмовите мені.

Звичайно, Марк не став відмовлятись, і вони вдвох стали підніматися сходами.

— Отже, — промовив Марк, — ви довгий час жили в Імперії?

— Я там народився і зріс. У Вічному Місті, на Авентині. Мій батько був другим сином князя Хабенштадтського, мого діда. Після його смерті він гучно розсварився зі своїм старшим братом, новим князем, тому залишив Зелунд і подався в мандри. Побував на багатьох Гранях нашого архіпелаґу, потім вирушив на Головну Маґістраль, а звідти потрапив у Імперію. Там зустрів мою матір, вони одружились, і незабаром у них народився я, а коли мені було п’ятнадцять, він помер. Про Зелунд я знав лише зі скупих батькових розповідей, уявляв рідний край моїх пращурів такою собі глушиною, цілком відірваною від цивілізації — що, за великим рахунком, виявилося недалеким від дійсності. Із зелундськими родичами ми не підтримували ніяких стосунків, хіба що батько за життя зрідка листувався зі своєю сестрою Емілією, тому там знали, де нас знайти. Коли мені минуло двадцять два, я несподівано отримав від дядька-князя листа, в якому той сповіщав про смерть свого єдиного сина. Як з’ясувалося, мій кузен мав дурість утонути, купаючись у річці, і після нього залишилися тільки троє дочок — а в нашому роду князівський титул передається винятково по чоловічій лінії. Отак і сталося, що я зненацька став спадкоємцем Хабенштадту, а коли приїхав сюди, то виявив, що вже є законним князем — траґічна й безглузда смерть сина підкосила дядькове здоров’я, і він не дотягнув навіть до мого прибуття. Така от моя історія.

— І ви без вагань проміняли Вічне Місто на Зелунд? — запитав Марк.

Вони саме піднялися на третій поверх, проминули слугу, височенного й дужого хлопака понад два метри на зріст і ввійшли до невеликої затишної кімнати, посеред якої стояв невисокий стіл з двома пляшками вина, двома порожніми келихами та кількома вазами, наповненими різними солодощами. Князь Віллем запропонував Маркові сісти в крісло, сам розмістився по інший бік столу і вміло, зі знанням справи, розкоркував першу пляшку.

— Так, розумію, що ви маєте на увазі, — заговорив він, розливаючи вино в кришталеві келихи. — Я ж уродженець Імперії і, мушу зізнатися, попервах у мені заграла столична пиха. Мовляв, з якого це дива я, громадянин найвеличнішого міста в світі, стану переселятися в якусь тмутаракань, навіть не на околицю Імперії, а в дику глушину, розташовану на відшибі Торнінського архіпелаґу, який і сам вважається далекою провінцією… — Віллем перервався й підняв свого келиха. — Ну що ж, баронете, вип’ємо за ваш візит, направду дивовижний для мене.

Вони зробили по кілька ковтків. Десертне вино виявилося в міру солодким, дуже ніжним і приємним на смак. Марк узяв з вази невеличке печиво, поклав його до рота й запив ще одним ковтком вина.

— Але ж я не лише столичний чванько, — продовжив Віллем, — а ще й розумна людина. Ким я був у Імперії? Та ніким, власне. Просто одним із шістдесяти мільярдів імперських підданців, господарем маленької книгарні, доходів від якої ледь вистачало, щоб прогодувати себе та матір. Зате на Зелунді я можновладний князь, сам маю підданців, а наді мною стоїть лише король — дуже милий, до речі, чоловік, з яким я чудово порозумівся. Авжеж, не заперечуватиму, що після бурхливого, насиченого життя Вічного Міста мені тут буває сумно та нудно. А от моя матінка, яка попервах була вкрай незадоволена переїздом, швидко тут обжилася, увійшла в роль княгині-матері й стала душею Хабенштадтського шляхетського товариства. З неї вийшла справжня світська левиця, вона часто буває в Кронбурзі, водить дружбу з королевою та принцесами — словом, нітрохи не шкодує за минулим життям. А я часом здорово нудьгую. Мені дуже бракує спілкування з освіченими людьми, яких тут, на Зелунді, раз-два та й годі. Тому я так зрадів вашому візитові. — Князь кинув швидкий погляд на Марків перстень. — Бачу, ви вже закінчили інквізиторську академію. Тепер служите в кадетському корпусі?

— Ні, — відповів Марк. — Я туди не вступив.

Віллем не став питати чому. Очевидячки, вирішив, що він погано склав випускні іспити в академії, а Марк і не подумав переконувати його в протилежному. Натомість сказав:

— На Зелунд я потрапив цілком випадково. Подорожував Рівниною й обрав першу-ліпшу населену Грань для ночівлі. А тут зустрів селянського хлопчака, що пас корів. Він розповів мені про недавні події та про ваш клопіт з відьминою дочкою.

Віллем миттю спохмурнів.

— Отже, вам про все відомо. Що ж, це й на краще — бо я не знав, з якого боку підступитися до справи, щоб, бува, не склалося хибного враження, ніби я нав’язуюся до вас зі своїми проблемами.

— Та що ви, княже, яке там нав’язування! — запротестував Марк. — Я готовий зробити все, що в моїх силах.

Спустошивши свого келиха, Віллем налив собі ще вина і збирався був додати й Маркові, але той ввічливо відмовився. Йому вистачало й того, що залишалося в келиху, він узагалі не полюбляв спиртного.

​— Дуже кепська вся ця історія, — мовив молодий князь. — Досі не можу повірити в те, що сталося. Я правлю цими землями лише півтора року, але за цей час чув чимало схвальних відгуків про Візельду. Її знали навіть за межами князівства, до неї звідусіль приходили люди зі своїми болячками, вона всім намагалася допомогти, нікому не відмовляла і грошей зазвичай не брала, а приймала лише добровільні пожертви. Їй давно пропонували переїхати до Хабенштадта й заснувати там клініку, проте Візельда катеґорично відмовлялась, воліючи й надалі залишатися лікаркою для бідних.

— Украй нетипово для чорної чаклунки, — зауважив Марк.

— Ще б пак! Не можна сказати, що Візельду любили, вона була надто замкнена й відлюдькувата, та й до маґії в цих краях простий народ ставиться з великою осторогою. До того ж Візельда вразила самолюбство багатьох чоловіків, що женихалися до неї, але отримали відкоша. А вона ж була ще геть молода й дуже вродлива — що, до речі, викликало заздрість у багатьох жінок. А однак, усі її поважали, захоплювались її талантом і безкорисливістю, шанобливо називали доброю відьмою — тут це вважається неабияким компліментом; і нікому навіть на думку не спадало запідозрити її в служінні темним силам. Та виявилося… — Віллем розгублено похитав головою. — Ні, далебі, досі не можу повірити!

— Ану ж це якась помилка? — припустив Марк. — Траґічна, фатальна помилка.

Він зітхнув:

— Ні, якраз із Візельдою ніякої помилки не було. Її спіймали на гарячому, до того ж спіймали люди, в чиїй чесності я не сумніваюся. Мій васал, поміщик Цимерфельд, та двоє