Первісна. Світло в Тиндаярі

Розділ I

Останній іспит

Круті кам’яні сходи вели в довгий коридор, освітлений кількома тьмяними маґічними світильниками під стелею. Обабіч, на відстані трьох кроків одна від одної, вишикувалися важкі сталеві двері з маленькими заґратованими віконцями. Всупереч очікуванням Ейрін, і на самих сходах, і в коридорі було чисто. Не просто поспіхом підметено й помито перед появою високих гостей, а по-справжньому чисто — схоже, тут ретельно прибирали щодня, і не лише в коридорі, а й в усіх камерах, тож у повітрі не вчувалося звичної для такого типу приміщень затхлості та смороду немитих людських тіл і нечистот. Відьомський Абервен був таким охайним містом, що навіть у підземеллі міської в’язниці, де перебували особливо небезпечні злочинці, підтримувався зразковий порядок.

— А далі вже йди сама, — сказала Кейліон вер Маллайг, старша з найстарших сестер. — Останні двері ліворуч, тридцять третя камера. Не помилишся.

— Так, сестро, — відповіла Ейрін, якій довелося докласти чимало зусиль, щоб навіть на цій короткій репліці її голос не зірвався.

— Я не стану тобі заважати, чекатиму нагорі. А ти не квапся, можеш залишатися тут скільки завгодно, хоч до ночі. — Найстарша сестра говорила таким тоном, ніби робила Ейрін велику послугу; та насправді це було одне з правил іспиту. — Бажаю тобі успіху.

— Дякую, сестро.

Кейліон розвернулась і стала підніматися сходами вгору. А Ейрін, постоявши трохи на місці, врешті рушила вперед по коридору. Ішла повільно і, щоб чимось зайняти себе, рахувала двері на своєму шляху. Віконця на всіх них було зачинено, а зсередини камер не долинало жодного звуку. Як розповідали сестри, тюремники щоразу лякали в’язнів, буцімто молода відьма могла обрати будь-кого з них, отож усі небораки принишкли й подумки палко молилися — хто Небесам, а хто й пеклу, — щоб вибір упав не на них.

Проте їхні страхи були даремні, бо впокоренню підлягали лише злочинці, приречені на смерть. А оскільки Тір Мінеган був невеликою країною, тут дуже рідко вдавалися до такої міри покарання і, як правило, для проведення іспиту з упокорення привозили засуджених до страти із сусіднього Івидону. Їх завжди було троє — кожна менша сестра, що складала іспити на повноправну, мала три спроби засвідчити своє володіння цими чарами.

Багатьом це не вдавалося з першого разу. Якщо чари покори були надто сильними, злочинець просто вмирав, а якщо заслабкими — лише втрачав пам’ять, зберігаючи при цьому повну свободу волі. В останньому випадку справу можна було довести до кінця повторним упокоренням, але подвійне застосування чарів неодмінно залишало свій слід, і така спроба не зараховувалась.

Дійшовши до кінця коридору, Ейрін зупинилася й повернулась обличчям до розташованих ліворуч дверей з номером „33". Глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і вручну, не вдаючись до маґії, відсунула вбік засув, на якому не було замка. Щойно цей звук розлігся коридором, як з інших камер долинули полегшені, навіть трохи істеричні вигуки в’язнів, щасливих від того, що й цього разу доля їх милувала. Більшість із них відбували тут довічне ув’язнення, і зазвичай щороку, а то й двічі на рік, їм доводилося переживати такі жахливі хвилини. Цьогоріч обставини взагалі склалися для них дуже несприятливо — у місяці хвероді​[1] тут тричі побувала Бронах вер Дилвен, яка зрештою таки спромоглася правильно впокорити злочинця, потім, уже в авроні, двічі приходила інша менша сестра, двадцятитрирічна Альфід вер Гелед, а зовсім недавно, лише два тижні тому, свій останній іспит склала Ґвен, якій вистачило для цього однієї спроби. Коли найстарші переконалися, що її нова Іскра поводиться цілком нормально, достоту так, як і вроджена, не виказуючи жодних аномалій, то вирішили не встановлювати обмежень у термінах складання іспитів і навіть зарахували їй уже складені до того нещасного випадку з реліктом. Власне, Ґвен нікуди не квапилась, вона б охоче залишалася меншою сестрою аж до осені, якби не рішення Ейрін. А сама Ейрін не стала б вимагати проведення іспитів на четвертому місяці свого перебування на Тір Мінегані, якби…

„А бодай тебе в Тиндаяр!.. Ні, відразу в Ан Нувін, прямісінько в обійми Китрайла! — сердито подумала вона про свого діда по матері, герцоґа Амона аб Гована. — „Ти вкрав у мене щасливі учнівські роки. І цього я тобі ніколи не подарую!

Коли Ейрін відчинила двері, маґічний світильник у камері, що досі ледь жеврів, загорівся трохи яскравіше, освітивши тісну комірчину без вікон, лише з одним-єдиним предметом умеблювання — вузьким дерев’яним ліжком, устеленим тоненькою ковдрою. А за ним, міцно втиснувшись у куток, сиділа на кам’яній підлозі худенька темноволоса дівчина Ейріниного віку, вбрана в пошарпану сіру сукню з грубого домотканого полотна. Вона трусилася всім тілом, схлипувала й зацьковано дивилась на свого жахливого відвідувача. На свого ката…

Ейрін нітрохи не була заскочена, побачивши, кого їй призначили для впокорення. Вона ж казала подругам, що Кейліон обере саме цю дівчину, але вони не погоджувались і в один голос твердили, що найстарша не вчинить так підло, а прибереже нещасну для останньої спроби. Навіть Івін була певна, що цього не станеться, хоча добре знала, як шалено Кейліон опиралася наміру Ейрін, як вишукувала найменшу зачіпку, щоб не допустити її до іспитів. А коли це не вдалося, то на чотирьох попередніх етапах іспиту з інфернальних сил доклала всіх зусиль, щоб завалити її. Цього разу найстарша вже не сподівалася, що Ейрін спіткнеться на останньому кроці, тричі поспіль зазнавши невдачі з упокоренням, але явно розраховувала на те, що при першій спробі вона схибить, тому не матиме підстав вихвалятися ідеально складеними іспитами.

— Пані, — дедалі частіше схлипуючи, заблагала дівчина. — Не робіть цього, прошу… Змилуйтесь…

— Не можу, — відповіла Ейрін усупереч своєму ж рішенню не розмовляти із засудженою. — Та це й нічого не дасть. Тоді тебе просто відвезуть назад в Івидон і там повісять. А так ти житимеш далі. Звичайно, втратиш пам’ять, забудеш усе попереднє життя, зате отримаєш змогу спокутати гріхи, врятувати свою душу від вічного прокляття й заслужити для неї гідне переродження.

Ейрін говорила цілком щиро. Як і Івін, вона не поділяла думки більшості відьом, що впокорені негайно позбуваються душі, перетворюючись на слухняних тварин. Чи, може, просто хотіла в це вірити, щоб не почуватися вбивцею…

Дівчина зіщулилась і гірко заридала, притиснувши руки до грудей.

— Ну, будь ласка, пані, зжальтеся… Я ні в чому не винна…

— Ні, ти винна! — твердо мовила Ейрін, пройшовши на середину камери. — Ти задушила свою дитину й викинула на смітник. А от вона справді ні в чому не завинила.

— Вона… вона…

— Так, знаю. Вона нагадувала тобі про вітчима, про те, що він зробив з тобою. І це жахливо, тут я тобі співчуваю. Якщо ти не могла з цим змиритися, подолати свою ненависть, то віддала б дитину до сиротинця. Але вбивати її…

„Та годі вже! — подумки прикрикнула на себе Ейрін. — „Чого розвела теревені, чого мучиш і себе і її! Облиш виправдовуватись, пояснювати — просто роби, що належить…

З рішучого виразу її обличчя дівчина зрозуміла, що далі благати марно. Вона безсило розпласталася долілиць на підлозі й жалібно заскімлила. До болю прикусивши нижню губу, Ейрін старанно, без поспіху сплела чари покори і наслала їх на юну дітовбивцю.

Скиглення нараз урвалося. Кілька секунд дівчина пролежала нерухомо, потім підвела голову і втупилася в Ейрін мутним, бездумним поглядом. Та вже за мить її очі проясніли, вуста вигнулися в улесливій посмішці. Вона притьмом зіп’ялась на ноги й низенько вклонилася.

— Ох, вибачте, пані, я вас не помітила. Чим можу служити вашій милості?

Якимсь незбагненним чином упокорені завжди впізнавали відьом. Ні, вони не бачили сяйва Іскри, а ті з них, що не мали чаклунського хисту, не помічали й відьомських чарів. Проте непомильно відрізняли відьом від звичайних жінок або чаклунок. А на всі розпитування відповідали майже однаково: мовляв, просто відчувають, яка жінка є їхньою пані, а яка — ні. Івін припускала, що при впокоренні встановлюється якийсь невидимий, але міцний зв’язок між упокореним та Іскрою відьми, яка наслала на нього чари, і цей зв’язок поширюється на всі без винятку Відьомські Іскри.

— Іди за мною, — наказала Ейрін. А коли дівчина розтулила була рота з явним наміром запевнити свою пані, що піде за нею аж на край світу, квапливо додала: — І мовчи, поки тобі не дозволять говорити. Зрозуміла?

Дівчина з готовністю закивала, а її гарні карі очі промінилися такою безмежною відданістю, що Ейрін не стрималася, взяла її за руку й лагідно мовила:

— Тепер усе буде гаразд, повір мені. Про тебе добре дбатимуть, і решту свого життя ти проживеш щасливо й безтурботно.

З цими словами вона рвучко розвернулась і вийшла в коридор. Впокорена дівчина слухняно почимчикувала слідом за нею.

Інші в’язні вже не сиділи тихо-мирно, а щосили гамселили в двері своїх камер і викрикували різні непристойності. Очевидячки, і Бронах, і Альфід, і Ґвен так раділи останньому складеному іспиту, що не зважали на поведінку решти злочинців, а ті, впевнені в своїй безкарності, геть розперезалися.

— Ану мовчати! — сердито вигукнула Ейрін, для більшої певності посиливши свій голос чарами. — Хто вам сказав, що я вже закінчила? До кого ще мені зайти?

Галас миттю вщух, а звіддалік долинув приглушений міцними дверима голос:

— Пані, я мовчав. Ні словечка…

„Добре бути відьмою!" — з похмурою втіхою подумала Ейрін.

У повній тиші вона дійшла до протилежного кінця коридору й піднялася сходами до караульного приміщення, де на неї очікувала схвильована Івін вер Шінед — колишня кураторка і вчителька, а відтепер просто сестра та старша подруга. Кейліон вер Маллайг теж була тут; проте, на відміну від Івін, нітрохи не хвилювалася, не ходила від стінки до стінки, а спокійнісінько сиділа на одному з м’яких стільців, що їх принесли сюди з кабінету начальника в’язниці.

Побачивши, що Ейрін повертається не сама, Кейліон невдоволено насупилася, та вже наступної секунди знову прибрала незворушного вигляду, неквапно підвелася й рушила їм назустріч. Упокорена дівчина поштиво вклонилася їй, потім — Івін, але й далі не розтуляла рота, виконуючи отриманий від Ейрін наказ. Однак своєю радісною, безтурботною усмішкою аж волала про те, яка вона щаслива зустріти ще двох пань.

Найстарша скерувала на дівчину діаґностичне плетиво, яке засвідчило, що чари покори було застосовано лише один раз і вони подіяли успішно. Безпристрасно кивнувши, Кейліон підступила до Ейрін, поклала руки їй на плечі й промовила традиційні слова:

— Мої вітання, сестро, віднині ти не менша. Тепер увесь великий світ відкритий перед тобою. І він чекає на твій захист та турботу.

А Івін просто обняла її й сказала:

— Гарна дівчинка! Я була певна, що ти впораєшся. Незважаючи на… — вона зробила виразну паузу і докірливо зиркнула на найстаршу, — …будь-які перешкоди.

— Сестро Ейрін, — знов озвалася Кейліон, — ми повертаємось до палацу. А ти, Івін… — Найстарша замовкла, якусь мить вагалася, а потім хитнула головою. — Ні, краще я сама проінструктую впокорену. А ви собі їдьте.

Івін міцно стисла губи, а її погляд із просто докірливого перетворився на осудливий. Проте вона не стала сперечатися і взяла Ейрін за лікоть.

— Ну що ж, ходімо. І так доберемося.

На подвір’ї перед адміністративним корпусом в’язниці на Ейрін очікували Фіннела та Ґвен. Супроводжувати її на останній іспит збирались також Брі, Морін та Гелед, але наставниці не відпустили їх із занять.

Не побачивши разом з Ейрін сестри Кейліон, Фіннела засмучено похнюпилась. А Ґвен розвела руками й підбадьорливо всміхнулася, всім своїм виглядом кажучи: не переймайся, це ж лише перша спроба.

У відповідь Ейрін стисла долоні в кулаки, виставивши догори великі пальці. Фіннела завищала й заплескала в долоні, а Ґвен полегшено розсміялася. Вони разом кинулись їй назустріч, надбігли одночасно і стали наввипередки обнімати її, заважаючи одна одній.

— Вітаю, сестричко! — радісно заговорила кузина. — Я так і знала! Ні хвилечки не сумнівалася.

— А в мене, чесно, аж серце впало, — зізналася Ґвен. — Коли ти вийшла без Кейліон… А до речі, де вона?

— Залишилася з упокореною, — стримано пояснила Івін. — Сама дасть їй належні інструкції й відішле на ферму.

— Їй? — спохмурнівши, перепитала Ґвен. — То це була та дівчина?

— Так, — відповіла Ейрін. — Я ж казала тобі.

— А я не вірила… Ні, просто не розумію! Кейліон завжди гарно до тебе ставилася.

— І тому так розсердилася. Вона вважає, що я підвела її, зрадила її довіру… — Ейрін зітхнула. — У певному сенсі, так і є.

— Не кажи дурниць, — промовила Івін. — Я б на твоєму місці вчинила так само. Згодна, це неправильно — в тому сенсі, що не за правилами. Але часом доводиться від них відступати, порушувати їх. У тебе склалася саме така ситуація. Це ж не примха з твого боку, не намагання втерти всім носа, ти прагнеш відвернути війну, зберегти людські життя.

— Ти перебільшуєш мої чесноти, Івін. Передовсім мені йдеться не про мир, не про порятунок чужих життів, а про моє власне вражене самолюбство. Я аж скаженію від того, що дід знехтував моїми застереженнями, що вважає мене наївним дівчиськом, але при цьому прикривається моїм ім’ям, запевняє всіх підданих та сусідів, що внучка-відьма ніде не подінеться, все одно буде на його боці. Саме тому, а не з інших причин, я хочу його зупинити. Це суто еґоїстичне бажання.

— Ти надто вимоглива до себе, — зауважила Ґвен. — Якби лорд Амон плів якісь нешкідливі інтриґи, ти б не стала так реагувати. Усі ми еґоїсти — але ж еґоїзм буває різний. У тебе він дуже альтруїстичний.

Розмовляючи, вони вийшли через в’язничну браму на вулицю, обіч якої стояли дві їхні брички, а також безкінний кабріолет найстаршої сестри. Івін упевнено повела Ейрін до нього.

— Нехай Кейліон вичворяє, що їй заманеться, — сказала вона. — Зрештою, це її право. Але від традицій відступати не можна. Ти склала останній іспит, тому повернешся в Тах Ерахойд, як годиться.

Ейрін не стала заперечувати й перша забралася в кабріолет. Івін сіла поруч з нею, захряснула дверцята і привела в дію моторні чари. Кабріолет рушив з місця, поступово набираючи швидкість. Слідом за ним поїхала бричка з Фіннелою та Ґвен.

За кілька хвилин вони звернули на широку, обсаджену обабіч квітучими каштанами вулицю Форд Хайтенах, що тяглася від північної околиці Абервена до самого середмістя і там переходила в Белах-на-Ґвайр. Минулого разу Ейрін їхала на цьому ж кабріолеті в протилежному напрямку — з південної околиці, де розташований порт, до відьомського палацу. Тоді вона була меншою сестрою, що вперше ступила на землю Тір Мінегану; а тепер уперше наближалася до Тах Ерахойду, своєї домівки, вже як повноправна сестра.

Стояв ясний сонячний день, було майже по-літньому тепло. Власне, до настання календарного літа залишалося зовсім небагато — якихось тринадцять днів. Учора Ейрін відзначила своє шістнадцятиліття, а сьогодні в неї теж був своєрідний ювілей — минуло рівно чотири місяці з того дня, коли вона прибула на Тір Мінеган. Сестринство ще не знало такого короткого терміну учнівства, та й серед усіх теперішніх відьом лише троє могли похвалитися тим, що склали іспити в молодшому, ніж Ейрін, віці — Івін вер Шінед, Ґвенда вер Линнет, що керувала обсерваторією Минид Нівеш у Калденських горах, і найстарша сестра Аверлін вер Шіван. Ці троє цілком заслужено вважалися найрозумнішими відьмами в Сестринстві, тож Ейрін, дарма що ніколи не мала підстав нарікати на брак розуму, почувалася трохи незатишно, опинившись у такій близькості до їхнього блискучого товариства — їй не вистачило лише тижня, щоб випередити Аверлін.

Ще взимку Ейрін і в гадці не мала так рано йти на іспити. Вона планувала навчатися щонайменше до вісімнадцяти років, а то й до двадцяти. Проте із середини хверода до неї стала надходити тривожна інформація з Тір на х-Ейдалу, де її дід Амон аб Гован, герцоґ Рувінський, дедалі активніше проводив приготування до літнього походу на Ініс на х-Айґін — острів у Океані Івирид, розташований за п’ятсот миль на південний захід від раніше завойованих ним Лаврадирських островів. Він лицемірно пояснював свої дії тим, що айґінці самі напрошуються — невдовзі після Сонцевороту вони буцімто намагалися влаштувати пожежу в рувінських доках, а за два тижні по тому здійснили невдалий замах на самого герцоґа. У правдивість цих тверджень вірили лише найпалкіші прибічники старого лорда Амона; решта ж дотримувалася думки, що це були добре сплановані й бездоганно здійснені провокації.

Попри всі вмовляння з боку Ейрін, найстарші сестри не погодилися бодай надіслати герцоґові листа із закликом відмовитися від завойовницьких планів і залагодити конфлікт мирним шляхом. Вони твердо стояли на тому, що Сестринство не буде втручатись у справи Південних Королівств — а точніше, тих територій, населення яких офіційно сповідує південну доктрину. Звичайно, якби дід попросив установити в його палаці відьомські дерайтири для захисту від проникнень з Тиндаяру, найстарші скористалися б цим приводом і висунули б, як додаткову умову, вимогу мирного вреґулювання конфлікту з Ініс на х-Айґіном. Герцоґ це розумів, тому мусив і надалі вдовольнятися звичайною маґічною сиґналізацією; а ще додатково найняв чотирьох чаклунів, щоб посилити охорону своєї скарбниці.

За цих обставин Ейрін могла розраховувати лише на сприяння окремих сестер, як суто приватних осіб, і переконала два десятки з них звернутися до Амона аб Гована з листами відповідного змісту. А Шаннон з Ріаною навіть здійснили подорож до Рувіна й особисто зустрілися з її дідом. Як писала Шаннон, Ріана була дуже грізною, проте герцоґ залишився непохитним, на нього не справив враження ні її статус старшої серед усіх звичайних сестер, ні меч, що був матеріальним утіленням останньої краплі сили диннеші. А трохи згодом, уже від батька, Ейрін отримала звістку, що після відбуття обох відьом, лорд Амон не забарився розпустити чутки про те, ніби вони були зовсім не подругами його внучки, а навпаки — її суперницями.

Бренан і Шайна також не стояли осторонь. Вони намагалися вмовити короля Ріґвара аб Ковґала зайняти активну позицію в цьому конфлікті, граючи на тому, що безкарне захоплення Ініс на х-Айґіну лише розпалить апетити герцоґа Рувінського і після цього він не забариться накинути оком на інші острови в південній акваторії Івириду — зокрема, на Ініс Енлі, Ініс Евайр, Ініс Фарвехан, Інісойд Гайделах та Тір Їруван, які, попри своє ґеоґрафічне розташування, перебували під катерлахським протекторатом. Загалом, Ріґвар визнавав слушність їхніх арґументів, однак йому було відомо про жорстку позицію найстарших, тому він обмежився лише тим, що надіслав до згаданих островів додаткові з’єднання катерлахського військового флоту для посилення їхньої оборони.

Наприкінці аврона Ейрін збагнула, що на відстані більше нічого зробити не зможе, тому зустрілася з найстаршими й зажадала проведення іспитів. Спершу вони подумали, що вона їх просто шантажує, і почасти це була правда — якби найстарші пішли їй на поступки, Ейрін відмовилася б від своєї вимоги. Проте їхнє рішення було твердим і незмінним — а вона, у відповідь, так само твердо наполягала на іспитах. І врешті-решт кожен залишився при своєму…

— Ейрін, — за якийсь час озвалась Івін, — ти не передумала?

Вона похитала головою:

— Ні, не передумала. Та ти й сама не хочеш нікуди їхати, визнай це. За сім років ти вже вдосталь намандрувалася по світу, і тобі незатишно на саму лише думку про нову подорож. Твоє місце тут, на Тір Мінегані — з твоїми дослідженнями, з твоїми ученицями.

— Ти теж моя учениця. Не думай, що зі складенням іспитів твоє навчання закінчилося.

— Я так не думаю, Івін. І вже казала тобі, що не затримаюсь довше, ніж потрібно. Ну, може, таки навідаюся в Леннір, трохи погостюю в рідних. — Вона замовкла, роздумуючи. — Хоч, може, вчиню інакше. Залагодивши справи в Рувіні, відразу повернусь на Тір Мінеган і проведу літо та осінь за навчанням. А потім вирушу до Ленніру на народження меншого братика. Дуже хочу його побачити, потримати малюка на руках.

— І коли він має народитися?

— Якщо вірити Айліш вер Нів, то в другій декаді раґвира, ближче до її середини.

— У таких питаннях на судження сестри Айліш можна цілком покластися, — сказала Івін. — Вона добре знається на медицині. Тож твій брат у надійних руках.

Ейрін згідливо кивнула. Два тижні тому Айліш уже приїздила з Ґулад Данану в Леннір, оглядала леді Блодвен вер Фейґлім, нову батькову дружину, і відзвітувала, що вагітність перебігає нормально, матір з дитиною абсолютно здорові. Вона обіцяла щомісяця проводити такі огляди, а на початку раґвира взагалі на цілий місяць оселитись у Кардуґалі, щоб і пологи прийняти, і наглянути за Ейріниним братом у перші тижні його життя…

— Хай там що я вирішу, — заговорила знову Ейрін, — одного ти можеш бути певна. Ні в дорозі, ні в Рувіні, ні в Леннірі я не байдикуватиму, навчатимуся самостійно, а Ґвен мене контролюватиме. Вона теж добре знає, що мені потрібно.

— Так, звичайно, — кивнула Івін. — Я рада, що вона їде з тобою. І допомагатиме з навчанням, і прикриватиме тобі спину… Ти ж не забувай про чорних, про Ворога.

— О ні! — невесело розсміялась Ейрін. — Якраз цього я нізащо не забуду. Та й Шаннон повсякчас нагадуватиме про них.

— То вона все ж наважилася?

— Так, ще вчора виїхала з Тахріна. Написала, що не сумнівається в результатах останнього іспиту. Ми домовилися про зустріч на Варінських островах. Отож я матиму гарних супутниць — Ґвен сильна і вправна відьма, а Шаннон обачна й поміркована.

— Тобі б ще когось досвідченого…

— Нічого, обійдуся без няньки. Все буде гаразд, Івін, повір. Якби найстарші боялися, що я можу потрапити до рук Ворога, то виконали б моє прохання і не доводили б справу до іспитів.

— Авжеж, цього вони не бояться, — погодилась Івін. — Ти переконливо показала, що не дозволиш затягти себе в Ан Нувін, для цього чорним забракне сил. А от убити тебе… — Вона трохи повагалась, потім продовжила: — Якось сестра Енид сказала, що не бачить у цьому великої біди. Мовляв, так чи інакше, ми раніше за Ворога знайдемо твою духовну дочку, забезпечимо їй надійний захист і належним чином виховаємо її.

Ейрін байдуже стенула плечима.

— Іншого я від неї не чекала.

Коли вони доїхали до Тах Ерахойду, на площі перед палацом їх зустрічало близько півсотні сестер, серед яких було восьмеро найстарших, а також багацько менших сестричок, які зараз мали б навчатися. Схоже, Кейліон, хоч і не побажала їхати разом з Ейрін, таки надіслала до палацу звістку про успішне завершення іспитів, а наставниці з цієї нагоди зробили перерву в заняттях і відпустили своїх учениць.

Вибравшись із кабріолета, Ейрін передовсім підійшла до гурту найстарших сестер. Вони по черзі клали їй на плечі руки, визнавали її повноправною сестрою й говорили про відкритий перед нею великий світ, який потребує її захисту та турботи. Після проведення цього обов’язкового ритуалу найстарші не затрималися ні на секунду довше, ніж було потрібно, і всі разом повернулися до палацу, демонструючи їй своє одностайне несхвалення.

А Ейрін залишилася приймати вітання від решти сестер, і тут уже не було місця для фальшу й нещирості. На площі зібралися лише ті з них, хто від чистого серця радів за неї, а сестри, які з тих або інших причин були не в захваті від її успіху, просто не стали виходити.

Згодом наставниці покликали своїх учениць, щоб продовжити уроки — до початку обіду було ще більше години. Лише Ґлай вер Есильт, учителька медицини, відпустила тринадцятирічну Арвен, а натомість відвела вбік Ґвен, трохи поговорила з нею, після чого вони разом рушили до північного крила. Подруга на ходу озирнулася на Ейрін і безпорадно знизала плечима, всім своїм виглядом кажучи, що тут нічого не вдієш.

— А Ґлай ніяк не вгамується, — зауважила Ейрін, пішовши з Івін, Арвен та Фіннелою в протилежний бік. — Либонь, хоче наостанок ще раз перевірити Ґвенину Іскру.

— Я так не думаю, — сказала Івін. — Швидше, інструктуватиме її щодо твого подальшого навчання. Ти ж розумієш, Ейрін, що мало не провалилася на медичних іспитах? За бажання, Ґлай могла б не зарахувати два з них.

— Так, знаю. Відкритий перелом і лікування гнійних ран. Я трохи боюся крові… а ще гидлива. Альса мене б точно поховала. Добре, що вона зараз у Тахріні.

Івін ствердно кивнула:

— На твоє щастя, вона знайшла собі вдячного учня в особі Бренана. Інакше припхалася б на Тір Мінеган і псувала тобі життя. Тоді б ти ще раніше зголосилася складати іспити. І, може, на медичних була б відповідальніша.

— Мабуть, так, — погодилась Ейрін. — Велика вада Ґлай, як учительки, в тому, що вона невимоглива, часом аж надміру поблажлива. Таке її ставлення дуже розслабляє. Звичайно, якби йшлося про інший предмет, скажімо, алхімію, на мене це не вплинуло б. Але медицину я не люблю.

— А мені подобається лікувати, — озвалась Арвен, чиєю кураторкою була якраз Ґлай вер Есильт. — Я б уже зараз могла скласти всі медичні іспити… — Схаменувшись, що похваляється в присутності вчительки, дівчина зніяковіла і квапливо додала: — Але не з інших предметів. Тут мені ще довго навчатися.

Івін усміхнулась і лагідно поплескала її по плечу.

— Не прибідняйся, Арвен. Ти ж сама знаєш, що тобі залишилося небагато. Може, якийсь рік. І якщо з іспитами випередиш мене, то я, повір, нітрохи не ображусь, лише радітиму за тебе… А взагалі, сестрички, ви мене дуже тішите своїми успіхами. Вже років триста не було такого, щоб за одне десятиліття з’являлося стільки талановитих відьом. Це і Шайна з Ґвен, і ви обидві, і Гелед та Олвен.

Зачувши останнє ім’я Арвен зневажливо скривилась, але промовчала. Вони з Олвен були однолітками, народилися з різницею лише в два місяці, проте ніколи не товаришували. Навпаки, змалечку почували одна до одної глибоку неприязнь: Арвен заздрила Олвениній силі, а Олвен аж навісніла від того, що Арвен завжди випереджає її в навчанні, легше опановує нові плетива і чарує набагато майстерніше.

Коли вони ввійшли до палацу, Івін попрощалася з ними й подалась у своїх справах, а дівчата піднялися на сьомий поверх, до помешкання Ейрін. Арвен відразу побігла у вітальню, щоб поласувати цукерками, тістечками та марципанами — хоча солодощі нітрохи не шкодили відьмам, виховательки не дозволяли меншим сестрам зловживати ними, намагаючись таким чином загартувати їхню силу волі. Утім, це не давало бажаного результату, оскільки старші з дівчат, які вже мешкали окремо, охоче пригощали своїх молодших подруг різними лагоминками.

А Ейрін провела Фіннелу до свого кабінету й передовсім перевірила сьогоднішню пошту. За той короткий час, що минув після завершення іспиту, до неї вже надійшло чотири вітальні листи — від Шаннон, Мораґ, Ріани та спільний від Шайни з Бренаном. Крім того, ще раніше Шайна надіслала їй коротеньку записку з побажанням успіху на іспиті, а до неї додала довжелезного, на шість сторінок, листа від Бренана, що призначався для Фіннели. Їхнє жваве листування проходило через Ейрін в обидва боки — за правилами Абервенської школи, її ученицям було заборонено тримати в себе аркуші з чарами чекання. Само по собі спілкування юних чаклунок з юними відьмами ніяк не обмежувалось і навіть заохочувалося, проте шкільні викладачі були катеґорично проти того, щоб їхні учениці змагалися одна з одною, хто з них отримає більше записок від своїх подруг-відьом. Враховуючи особливі обставини, керівництво школи ще торік зробило для Фіннели виняток, за умови, що зачаровані аркуші призначатимуться лише для листів з-поза меж Тір Мінегану, проте кузина цим дозволом не скористалася. І зовсім не через те, що була аж така скромна; просто вона здобула серед школярок чималий авторитет і не хотіла його псувати такою відвертою демонстрацією свого привілейованого становища.

Ейрін передала листа Фіннелі й сказала:

— До речі, я тут подумала і вирішила, що переписуватися з Бренаном тобі краще через Арвен. Вона дівчина делікатна, тактовна і не стане читати ваші листи. А Гелед надто допитлива, може не втриматися.

— Ну, власне, в них немає нічого такого, — промовила Фіннела, закотивши край атласної сукні, щоб дістатися до кишені, нашитої на шовкову нижню спідницю. — Але твоя правда, краще не спокушати Гелед, вона таки полюбляє стромляти носа в чужі справи. Сподіваюсь, Арвен надсилатиме листи куди треба. Вона ж гарно володіє поштовими чарами?

— Краще за мене, — заспокоїла її Ейрін. — А я на своє вміння не скаржуся.

— Тоді все гаразд. — Кузина сховала Бренанового листа до спідничної кишені, а натомість видобула звідти складений учетверо аркуш. — Я з ним уже цілий тиждень ношуся. Не хотіла показувати, поки ти не закінчила з іспитами.

— А що це? — зацікавилась Ейрін.

— Чергове пророцтво від Ронвен. — Вродливе Фіннелине обличчя нараз спохмурніло. — Якось я прокинулася серед ночі, бо вона говорила вві сні. Торочила одне й те саме, ніяк не зупинялася. Я збиралась була розбудити її, але спершу вирішила записати, щоб уже точно ні слова не забути. А тільки записала, Ронвен відразу вгамувалась і замовкла. На ранок вона нічого не пам’ятала. Щоб пророцтво нормально верифікувалося, мені довелося трохи помарудитися з розділовими знаками та розбивкою на рядки, а ще замінити в слові „ворог" велику літеру на малу. Не розумію, який у цьому сенс — адже й так очевидно, про кого йдеться.

— Слово „Ворог", з великої літери, ми сприймаємо як одне з імен Китрайла, — пояснила Ейрін, несвідомо відтягуючи момент свого знайомства з пророцтвом. — А це неприпустимо.

Нарешті вона взяла в кузини аркуш і з завмиранням серця розгорнула його. На ньому рівненьким і охайним почерком було написано:

Вона вже доторкнулась до пітьми,

    проте то був лише почин дороги.

А шлях подальший приведе її

    у пустку, де не знайдеш допомоги;

Лиш вибір — легко вмерти чи піти

    крізь тінь страшну, яку боїться й ворог,

До світла, що засяє навкруги,

    геть розігнавши довколишній морок.

Цю путь важку належить їй пройти

    цілком, до найостаннішого кроку,

Інакше не лишиться на землі

    нічого, крім всесвітньої скорботи.

Стиха зітхнувши, Ейрін швидко створила чари верифікації. Текст осяяло рівне жовте світло, яке свідчило про його безсумнівну пророчу силу.

— Гіршим за погані вірші може бути лише їхній зміст, — скрушно мовила вона. — Дякую, сестричко, що не приховала від мене. А ти ж мала такий намір, правда?

Фіннела ствердно кивнула:

— Я думала про це. Але так було б неправильно. Ти маєш усе знати.

Ейрін поклала аркуш на стіл і спрямувала на нього замислений погляд.

— От тільки що саме я маю знати? І так ясно, що про спокійне життя мені годі мріяти. А це кляте пророцтво… та воно просто знущається з мене! Я мушу пхатися в якусь пустку, звідки лише два виходи — або легка смерть, або жвава мандрівка крізь страшну тінь, що лякає навіть Китрайла… І найпаскудніше, я не можу від цього відмовитися, бо інакше настане всесвітня скорбота.

— Мабуть, — припустила кузина, — знову йдеться про кінець світу.

— Не думаю. Тут говориться про землю — отже, вона повинна вціліти. І так само на ній залишаться люди, бо без них скорбота втрачає сенс, це ж суто людське почуття. Пророцтва часто напускають туману, вдаються до алеґорій, проте їхня символіка завжди коректна. Схоже, професор аб Нейван має рацію — Ґлиніш таки змогла відвернути найгірший розвиток подій. Хоча й всесвітня скорбота не дуже мене тішить.

— Кому-небудь розкажеш?

— Не знаю, ще не вирішила. Та, мабуть, ні… Ну, хіба що Ґвен — але вже завтра, після відплиття.

— А Івін?

Ейрін рішуче хитнула головою:

— Ні, в жодному разі. Тоді вона точно поїде зі мною. А це не потрібно ні мені, ні їй самій.

Розділ II

Девнайн

Місто зустріло Імара без будь-яких урочистостей, але й без ворожості. Тутешні мешканці ніколи не забували, що останні чотирнадцять лахлінських королів належали до роду О’Тигелвах, який з давніх-давен правив Девнайнським Князівством. Власне, й самі королі не давали про це забути: зійшовши на престол, вони, на відміну від представників попередньої династії, не втрачали зв’язку зі своєї вотчиною, не тринькали родові землі, розділяючи їх між меншими синами, а з покоління в покоління зберігали за собою як титул князів Девнайнських, так і контроль над усім князівством.

Повернення Девнайна під королівську владу мало не лише моральну вагу, а й велике стратеґічне значення. Це місто було сухопутними воротами до найпівнічнішої частини Лахліну, Пенморського півострова, де знаходилося багате родовище бокситів. Ще півсотні років тому вони не становили особливої цінності й використовувались переважно в будівництві, проте в середині цього сторіччя абрадські чаклуни навчилися видобувати з них легкий і водночас міцний метал — біле залізо, яке в усьому цивілізованому світі набувало дедалі ширшого вжитку. Зрозуміло, що на Лахліні воно вважалося чаклунським, бісівським металом, за володіння бодай ґудзиком з білого заліза людей засуджували до страти — та це нітрохи не заважало лахлінцям постачати на Абрад сировину для його виробництва. Взагалі, різні руди віддавна були головною статтею лахлінського експорту, а вже під час Імарового правління боксити впевнено посіли серед них перше місце за прибутковістю і в ближчому майбутньому здавати своїх позицій не збиралися. До всього іншого, Пенморське родовище виявилося найбільшим на північ від Іхелдиройду, тож і Кередіґонові, і Тір на н-Ґалу, і Ґвидонеду з Кирнівом, і навіть почасти Ґулад Хамрайґу було вигідніше завозити боксити з Лахліну, ніж з Південного Абраду.

Саме тому з настанням весни Імар вирішив передовсім узяти під контроль північно-східні князівства і таким чином відрізати поборників від Пенмору. А на завершальному етапі операції сам приєднався до війська, залишивши Ханґован у надійних руках лорда Дивліна аб Ґалховара, канцлера королівства. Впродовж останніх трьох місяців у столиці все було спокійно. Городяни поступово привчалися жити без поборників і щодень більше переконувалися, що від цього земля не розверзається в них під ногами…

Імар їхав на чолі ґвардійської колони у звичному товаристві ґенерала Кайлема аб Рордана, капітана Фергаса аб Ґвиртира та майстра Шовара аб Родрі. Після того, як Ґарван став урядовцем, майстер Шовар поступово перебрав на себе обов’язки з маґічного захисту короля, а наприкінці раґвира, щоб ні в кого не виникало питань, чому головний медик постійно перебуває поруч з ним, Імар призначив його наглядачем своїх покоїв. Цю досить високу придворну посаду він скасував три роки тому, коли викрив попереднього наглядача, як таємного інформатора поборників. А тепер відновив її спеціально для майстра Шовара і при цьому знехтував традицією, яка вимагала, щоб наглядач королівських покоїв був представником шанованого шляхетського роду.

Людей на вулицях зібралося небагато. Переважно вони переховувались у своїх оселях і крізь вікна та дверні шпарини сторожко спостерігали за впевненим просуванням королівських військ від південної околиці до середмістя, де стояв старий княжий палац, що тепер слугував резиденцією лорда-намісника князівства. Хтось дивився на прибульців з ненавистю, хтось — просто з острахом, а хтось — із полегшенням. Саме через те, що Девнайн був містом короля, поборники лютували тут дужче, ніж на інших контрольованих ними територіях, жорстоко карали за найменшу провину, а часом і зовсім без вини. У будь-якій нормальній країні народ давно повстав би проти такого звірячого поводження з ним, але прості лахлінці були змалечку виховані в рабській покорі і найбільше, що собі дозволяли, це тихо ремствувати на свою гірку долю.

„А може, так і краще, — думав Імар. — „Поборники перестаралися, надміру залякавши людей, зробивши їх слухняними й безініціативними. Якщо пильно наглядати за ними, вчасно виловлювати серед них баламутів та провокаторів, а всіх потенційних проводирів переманювати на свій бік, то народ не бунтуватиме, мовчки терпітиме присутність на троні короля-безбожника і знаходитиме втіху в ревних молитвах. Дорослих та старих уже ніяк не перевиховаєш, це втрачені покоління. Єдина надія — на молодь, дітей і тих, що ще не народилися. За ними майбутнє Лахліну…

Перед палацом Імара зустрічали лише слуги, вартові та нечисленні чиновники. Ще взимку тутешній старший поборник зажадав від девнайнської шляхти прилюдно зректися короля й засвідчити свою відданість принцові Лаврайну та Конґреґації, тому більшість знатних родин, не бажаючи ставати заручниками цього конфлікту, визнали за краще забратися з міста. А ті шляхтичі, що все-таки скорились вимозі поборників, тепер або втекли, або сиділи вдома і трусилися від страху перед королівським гнівом. Вони мали на це вагомі підстави, бо Імар не збирався дарувати їм їхнього відступництва. Особливо сувора кара чекала на тих, хто брав участь у кривавій розправі над лордом-намісником князівства, який до останнього подиху залишався вірним королю.

Палац, як і все місто, поборники залишали похапцем, серед ночі, але це не завадило їм прихопити з собою все цінне, що лишень змогли винести. І хоча перед Імаровим прибуттям слуги доклали чималих зусиль, щоб навести лад у королівських покоях, їм, однак, не вдалося приховати всі сліди недавнього грабунку. Про нього свідчили й мідні канделябри, що їх принесли сюди замість поцуплених срібних, і не дуже розкішні килими, штори та ґобелени, які раніше, мабуть, прикрашали помешкання придворних середньої ланки. А в кабінеті було незатишно через порожні книжкові полиці й велику прямокутну пляму на голій стіні, де раніше висіла картина. Утім, Імар сумнівався, що поборники поласилися на мудрість книжок та красу картини; радше просто пошматували їх у безсилій люті. Взагалі було дивно, що ніхто з них не спробував підпалити за собою палац. Схоже, вони справді дуже поспішали й не додумалися до цього. Або ж боялися з необережності спалити разом з палацом і самих себе.

Облаштувавшись у кабінеті, Імар не став відпочивати з дороги, а відразу взявся до вирішення невідкладних справ. Зокрема він заслухав доповіді місцевих урядників, прийняв представників цехової та купецької старшини, які запевнили його в своїй лояльності до королівської влади, а згодом до палацу прибуло восьмеро девнайнських вельмож, нещодавно звільнених із в’язниці. На відміну від більшості шляхтичів, вони не втекли нишком з міста, ухиляючись від вибору, перед яким їх поставили поборники, а рішуче оголосили про підтримку короля — за що й потрапили разом з рідними за ґрати.

Імар з великими почестями прийняв цих мужніх людей, подякував їм за вірність і запросив розділити з ним обід, на якому також були присутні ґенерал аб Рордан і ще четверо вищих військових чинів. Найповажнішого з вельмож, лорда Кіхана аб Фінлаха, він призначив новим намісником князівства, і той негайно став до виконання своїх обов’язків, хоча король пропонував йому зачекати кілька днів, щоб бодай трохи оговтатися після тривалого ув’язнення.

Така завзятість лорда Кіхана звільнила Імара від багатьох клопотів, пов’язаних з орґанізаційними питаннями, тож він міг зосередитися на виконанні суто королівських обов’язків, до яких, крім усього іншого, належало здійснення правосуддя. За час безроздільного панування в Девнайні поборників міський та князівський суди фактично перетворилися на слухняних підручних Трибуналу Святої Віри, тому двоє армійських правників і кілька місцевих чиновників, рекомендованих новопризначеним лордом-намісником, до самого вечора вивчали ухвалені за останні три місяці вироки і пропонували королю на скасування ті з них, що були очевидно протизаконними або необґрунтованими. Імар особисто розбирався з кожним таким випадком, а насамкінець, коли вже вималювалась остаточна картина всіх виявлених зловживань, призначив міру покарання для кожного із суддів, які порушили свою присягу служити Державі, Короні та Справедливості.

— Ну, невже так важко зберегти бодай крихту порядності? — промовив Імар, підписуючи відповідний указ. Із цими словами він звертався до Кайлема аб Рордана, який саме зайшов до нього з поданням про призначення військового коменданта Давнайна. — Я б ще зрозумів, якби ці судді просто не сміли суперечити поборникам і корилися всім їхнім наказам. Аж ні — вони взагалі пустилися берега, крутили й вертіли законом, як тільки хотіли, засуджували невинних, виправдовували явних злочинців… І ясно, що робили це з неабияким зиском для себе.

— А я цьому нітрохи не дивуюся, государю, — відповів ґенерал. — Люди, які зрадили свій обов’язок, байдуже — під примусом чи з власної волі, геть-чисто втрачають моральні орієнтири. Вони вчинили наругу над власною совістю, розтоптали свою честь та гідність, і для них уже не залишається нічого святого. Розраховувати на їхню порядність просто безглуздо.

Імар спроквола кивнув.

— Мабуть, ваша правда. — Він підписав подання про коменданта й відкинувся на спинку свого крісла. — Як на вашу думку, ґенерале, коли ми будемо готові повертатися до Ханґована?

— Якщо йдеться про суто військовий бік справи, то хоч би й завтра. Ми залишаємо тут надійних та компетентних командирів, які не потребують ні нагляду, ні вказівок. Вони самі знають, як підтримати спокій та порядок у князівстві.

— От і добре. А я, схоже, знайшов надійного та компетентного намісника, на якого можу цілком покластися.

— Безперечно, государю. Лорд Кіхан не словом, а ділом засвідчив свою відданість. За Девнайн ви можете не турбуватися — так само, як і за Шогайрін з Касневидом. Гадаю, тепер настав час скерувати війська на Кайралґин.

— І залишити під боком непокірний Бланах? — Імар заперечно похитав головою. — Ні, так не годиться.

— Бланах не становить для нас загрози, — наполягав Кайлем аб Рордан. — Дурний Лаврайн уперто штурмує Архари, хоче здобути славу звитяжця над чаклунами. А нам у той конфлікт не варто встрявати. Цим ми лише розв’яжемо поборникам руки, дамо їм привід твердити, що король та чаклуни заодно.

— Вони й зараз так кажуть.

— Атож, кажуть. Та коли ми рушимо на Бланах, у них з’явиться додатковий арґумент. І дуже вагомий — мовляв, ми тут боремося з Китрайловим поріддям, а король іде їм на допомогу. Можу закластися, що в такому випадку вони не забаряться відступити з Бланаха, залишивши нас розбиратися з бунтівниками. І що далі? Ми ж не зможемо просто проіґнорувати чаклунів, ніби їх не існує. А надсилати наших людей на вірну смерть, як зараз робить Лаврайн… Ні, так зовсім не годиться.

— Про це не турбуйтеся, ґенерале, — сказав Імар. — Бунтівники не збираються вікувати в Архарських горах, врешті-решт вони рушать до узбережжя, щоб відплисти на Абрад. І поки ми повернемося до столиці, поки підготуємося до походу на Бланах, їх там уже не буде.

— Дай Диве, щоб так і сталося, государю. Треба визнати, взимку цей бунт непогано посприяв нам, добряче знекровив поборників і виставив їх на посміховисько перед усією шляхтою. Але тепер чаклуни нам лише заважають. Швидше б вони забралися з Лахліну.

„А от цього не буде, — подумав Імар. — „І не сподівайся…

Увечері відбувся урочистий бенкет з нагоди звільнення Девнайна, на який запросили й тих шляхтичів, що протягом дня встигли повернутися до міста зі свого добровільного вигнання. Король і їм висловив подяку за вірність, але при цьому ясно дав зрозуміти, що набагато вище цінує мужність вісьмох вельмож, які не побоялися відкрито виступити проти поборників.

Бенкет затягся до глибокої ночі, проте Імар не став чекати його завершення, а о пів на одинадцяту пішов до себе. На той час майстер Шовар уже розставив охорону зовні покоїв і відіслав геть прислугу, запевнивши, що в разі потреби сам зможе подбати про короля. У цьому й полягала головна перевага його нової посади — він мав статус та повноваження придворного, але водночас був наближений до Імара, як особистий слуга.

Коли король увійшов до передпокою, майстер Шовар дав йому умовний знак і голосно, щоб розчули вартові в коридорі, сказав:

— Государю, вашу постіль уже приготували.

— Дякую, — відповів Імар. — Але я ще трохи попрацюю. Простежте, щоб мене ніхто не турбував.

— Буде зроблено, государю.

Майстер Шовар залишився наглядати за вхідними дверима, щоб у разі якоїсь термінової справи короля не заскочили зненацька, а Імар пройшов до кабінету, де на нього вже чекали Елвен та Йорверт аб Торвал. Молодий чаклун привітав його легким уклоном, як людину, що стоїть лише на один щабель вище в суспільній ієрархії, а дівчина просто лагідно всміхнулася. Її великі сірі очі іскрилися — чи то від полум’я кількох свічок, чи, може, від радості бачити Імара. Вони не зустрічалися вже тиждень, відколи він був проїздом у Шогайріні.

Єдине вікно в кабінеті надійно прикривала щільна штора, а всю кімнату, без сумніву, було захищено глушильними чарами, тому Імар, зачинивши двері, спокійно, не стишуючи голосу, запитав:

— Довго чекали?

— Ні, щойно прийшли, — відповіла Елвен. — А до того скористалися нагодою, щоб проінспектувати пости в Тиндаярі.

— І які результати? — поцікавився Імар.

— Наші люди не втрачають пильності. Ні мені, ні лордові Йорвертові жодного разу не вдалося пройти непоміченими.

— Це добре, — сказав король, влаштовуючись у кріслі за письмовим столом. Утім, він розумів, що й за найпильнішої охорони не можна цілком убезпечитися від проникнення на Лахлін чорних чаклунів з Абраду. Навіть з урахуванням значно менших розмірів Тиндаяру, територія острова була надто велика, щоб її повністю тримали під наглядом сім десятків чаклунів-повстанців. Та в кожнім разі, тепер вони були великою силою, і один чорний чаклун або ґрупа з кількох чорних не становили для них серйозної загрози. А за твердженням Елвен, Ворог не наважиться на масований напад, бо тоді набуде розголосу прикрий для нього факт, що він не контролює доступ до темної енерґії і