Живі книги (Zhivі knigi)

життя…

Міла Іванцова

Живі книги

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

© Іванцова Л., 2013

© DepositPhotos.com / Konrad Bak, Viktoriia Kulish, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

ISBN 978-966-14-5859-7 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Іванцова М.

І-23 Живі книги : роман / Міла Іванцова ; передм. О. Хвостової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — 320 с.

ISBN 978-966-14-5629-6

Коли керівництво книгарні-кав’ярні вирішило провести акцію «Живі книги», ніхто не очікував, що стільки охочих візьмуть в ній участь. Під час акції кожна людина могла стати Книгою, розповідаючи свої історії, або послухати чужі й таким чином стати Читачем. Амалія, Віктор і Женя — головні Читачі. Кожен із них мав свої причини для участі в акції. Хтось шукав сенс життя, хтось — натхнення, а хтось — кохання. Та що, коли для того, щоб знайти втрачене, треба лише роззирнутися довкола? Адже цілком можливо, що саме зараз твоя доля сидить навпроти тебе та розповідає про своє життя…

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

Дизайнер обкладинки Надія Величко

Вальс травневої грози

Чи ви коли-небудь читали іншу людину, як книжку? Вслухаючись у тембр голосу, відзначаючи родзинки мовлення, ловлячи сленгові чи словниково-літературні словечка, вдивляючись у рухи й вивчаючи жести, намагаючись зрозуміти, що за ними ховається, що там, на іншому боці видимого, у глибині душі… Чи ви колись слухали іншого, як себе самого? Чи в історіях сторонніх людей ловили за хвостики золотих рибок своїх мрій і акул переживань? Якщо з вами такого досі не траплялося, ласкаво просимо до світу Живих книг, відкритого Мілою Іванцовою.

Утім, це не фентезі, усе цілком реалістично, хоч і не без містики. Міла Іванцова в новому романі залишається вірною собі, своїм героям і, звісно, читачам: вона спостерігає за типовими героями в нетиповій ситуації. В одній із київських книгарень-кав’ярень започатковано незвичайну акцію «Живі книги». Суть її полягає в тому, що відвідувачам пропонують розповісти будь-яку свою історію, записавшись Книгою, або послухати чиюсь розповідь, ставши Читачем. Незрячий військовий у відставці, загадкова письменниця та юна адміністраторка салону краси мали свої причини назватися Читачами. Вони шукали хто розради, хто творчого імпульсу, хто життєвої науки, а знайшли… Як завжди це буває, читач знаходить у книжці значно більше, ніж шукає або очікує.

Непомітно для себе ми почали жити у світі, де все давно відкрито до нас і успіх залежить переважно від здатності ширше відкривати рота й ретельніше пережовувати те, що туди кладуть. У «Живих книгах» Міла Іванцова показує зовсім інший спосіб існування, без готових рецептів. Невипадково у її героїв нема телевізора: щире, нетелевізійне спілкування з живою людиною, «читання» її всіма органами чуття несумісне з поглинанням «їжі», пропущеної через м’ясорубки мислення журналістів, режисерів, операторів і продюсерів. Герої Міли Іванцової і телефоном користуються мало, натомість багато розмовляють один із одним. Потреба говорити і слухати, чути і бути почутим властива усім людям без винятку, а самотнім, внутрішньо зруйнованим, тим, які заплуталися в життєвих стежках, — і поготів.

«Цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок…» Із цим, як із порами року, не посперечаєшся. Як і весна за зимою, за крахом і розчаруваннями у вмиту дощами душу приходять натхнення і спокій. А щоб вистояти, щоб дочекатися весни і знову, як у безжурному дитинстві, закружляти у вальсі травневої грози, можна скористатися перевіреним способом — читати. Написані кимось книжки, свою душу або ближнього, якому так само потрібний Читач, як вам слухач. Якщо це те, що вам треба, ласкаво просимо до світу «Живих книг» Міли Іванцової.

Ольга Хвостова

Habent sua fata libelli[1].

1

Можливо, якби того травневого дня хмари над Києвом не боролися із сонцем, а грім, обіцяючи зливу, не гримів то над одним районом міста, то над іншим, елегантна пані середнього віку так і не завернула б до тієї кав’ярні на Подолі. Але в природі щось коїлося, жінці стискало скроні, віддаючи болем то в тім’я, то в потилицю, і врятувати її могла лише порція міцної кави, або й не одна.

Отже, особа, вбрана в довгу білу спідницю та яскраву батистову блузу, підперезану тонким ремінцем, у темних окулярах і з невеличкою сумочкою на руці, озирнулася навколо й потерла скроні обома руками. Огрядна домогосподарка, яка саме тягла з Житнього ринку набиті продуктами торби, з подивом помітила на незнайомці білі мереживні рукавички й виразно хмикнула. Але жінка не звернула на те уваги — її радар був налаштований на каву, і за хвилину вона вже відчинила двері, над якими була вивіска «Кав’ярня-книгарня».

Внутрішній простір приміщення виявився більшим, ніж можна було уявити ззовні, зважаючи на щільність розташування вхідних дверей інших закладів уздовж вулиці. Він являв собою кілька окремих площадок зі столиками, розташованих на трьох рівнях і з’єднаних досить крутими дерев’яними сходами. Стіни прикрашені полицями зі старовинними млинками для кавових зерен, мідними й латунними кавниками, турочками, якими користувалися колись дуже давно. Відвідувачка піднялася на найвищий, третій ярус-балкон, де всі столики були вільні. Тут вона помітила на стінах ще й полиці з книжками, доступні для відвідувачів.

Коли після першої чашки кави в очах у жінки розвидніло, а біль відпустив голову, вона попросила ще одну порцію «медикаменту» та тістечко «Наполеон». Чекаючи на замовлення, простягла руку до полиці, витягла навмання книжку й розкрила її навздогад. Очі вихопили абзац тексту, у якому невідома авторка розмірковувала про життя та нелегку жіночу долю. Дама зітхнула, закрила грубий томик, поставила його на місце й занурилась у власні думки — ніщо цьому не заважало. Погляд її втупився в невеличкий стіл, на якому зібралися разом мереживні рукавички, цукорниця та модні недешеві окуляри від сонця.

Коли офіціантка принесла замовлення, відвідувачка здригнулася, трусонула головою, відганяючи думки, і раптом побачила на грудях дівчини бейджик із написом «Книжниця Аня».

За півгодини, спускаючись сходами, жінка зауважила книжкові полиці й у двох інших залах, а ще в однієї офіціантки роздивилася бейджик «Книжниця Віра». Це видалося дивним — вона вперше бачила таке поєднання кави з книжкою й офіціантки з бібліотекаркою чи продавчинею книгарні. Подякувавши за каву, жінка сховала очі за темними окулярами і вже збиралася вийти на вулицю, як одна з дівчат простягнула їй рекламну листівку й усміхнулася:

— Ви чули про нашу акцію «Живі книги»? Ось, ознайомтеся. Може, візьмете участь… Люди помалу відгукуються, складаємо картотеку, може бути цікаво, — і вона вказала на невеличкий дерев’яний ящичок із кількома поштовими листівками, що стояли в ньому вертикально.

— Дякую, — кутиками губ усміхнулася відвідувачка, узяла рекламу й вийшла в спекотний травень із надто нестабільною синоптичною перспективою.

День минув, як минув. Як усі її дні останнім часом — подібні до інших безглуздих діб. Увечері вдома вона то блукала з кутка в куток незатишною квартирою, то виходила на балкон подихати повітрям, що було насичене запахом вимитого зливою молодого листя та терпким ароматом липких тополиних бруньок. Раптом у сумочці запікав есемескою мобільний. Вона здригнулася й швидко рушила в коридор. Повідомлення виявилося анонсом чергової акції від оператора зв’язку, телефон повернувся на місце, а реклама з кав’ярні нарешті привернула увагу жінки, якій, здавалося, більше просто нічим було себе зайняти.

«Кав’ярня-книгарня протягом травня і червня проводить акцію «Живі книги», під час якої відвідувачі зможуть приміряти на себе роль Читача або живої Книги.

Читач обирає в каталозі Книгу й повідомляє бажані день і годину зустрічі. Кав’ярня все узгоджує й запрошує Книгу на сеанс Читання, який, за умовою акції, триває годину. Протягом цього часу Книга розповідатиме Читачеві історії зі свого життя.

Кав’ярня пригощає Книгу кавою на вибір, а Читач, вдячний за приділений час та відвертість, додає до кави й оплачує десерт.

За більш детальною інформацією просимо звертатися до книжниць або за телефонами кав’ярні.

Бажаємо приємного Читання та спілкування! Ми впевнені, що цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок!»

2

— Так-так, звісно, запишіть номер мого мобільного, я чекатиму на ваш дзвінок, — промовив до офіціантки за барною стійкою високий чоловік у темних окулярах і продиктував номер, попросивши підписати його «Віктор».

Він подякував, зробив невловимий жест, і коротка паличка в його руці раптом набула необхідної довжини, щоб незряча людина могла простукувати нею дорогу перед собою і визначати маршрут.

Цю несподівану метаморфозу предмета помітила та сама жінка в мереживних рукавичках, що якраз увійшла до кав’ярні. Вони розминулися біля вхідних дверей. Відвідувачка відступила вбік, пропускаючи його на вулицю, проте незрячий чоловік встиг втягнути ніздрями дещо п’янкий, як для ранкового виходу на каву, аромат її парфумів.

— Доброго ранку! Ви знову до нас? — усміхнулася їй книжниця Аня. — Обирайте столик, зараз я принесу меню.

— Доброго, — стримано всміхнулася жінка і не рушила з місця, — власне, я хотіла розпитати про вашу акцію…

— А! Вас зацікавило?! — засяяла усмішкою дівчина. — І ким би ви хотіли бути — Читачем чи Книгою?

— Я?.. — жінка зробила паузу, а потім видала, ніби пірнула в воду: — Власне я — письменниця. Доволі відома, хоч і друкуюся під псевдонімом, але в мене зараз певний творчий ступор… І я подумала… Може, саме ці ваші живі Книги розкажуть мені щось цікаве, так би мовити, стануть саме тим зерном, із якого…

— Ух ти! — одночасно вигукнули обидві офіціантки, які стояли поруч.

— Це ж треба! Жива письменниця! Клааас! — захоплено промовила книжниця Аня. — А ми ще вчора вас примітили! Ні, люди мистецтва таки направду відрізняються від інших!

— Та не те щоб… — знизала плечима відвідувачка і знову роззирнулася довкола.

— Ой, не кажіть! — замахала руками Аня. — Он, бачили, щойно вийшов чоловік? Він, хоч і дуже любить читати, але був військовим і втратив зір, ну, майже втратив, ледве бачить обриси фігур і світло. То так зрадів, дізнавшись про нашу акцію! А що? Ходитиме до нас, «читатиме»… Ось уже обрав собі Книгу, будемо з нею домовлятися. Ой, про що це я? А! То по ньому ж видно, що він звичайний! А по вас — що ви людина мистецтва!

— Дякую, — всміхнулася жінка на таку бурхливу й безпосередню реакцію.

— То треба занотувати ваші дані, а ви можете ознайомитися з каталогом Книг, хоч він іще й невеличкий. Як ваше ім’я?

Жінка на мить замислилася, а потім повільно промовила, ніби проспівала:

— Амалія.

— От! Я ж казала, Віро! — озирнулася до колеги Аня. — Навіть ім’я небуденне! Ось, заповніть, будь ласка, цю картку. А каву сьогодні будете?

— Буду, — всміхнулася потенційна Читачка, узяла анкету і знову рушила на найвищий ярус кав’ярні.

Цього дня жінка пила каву не «медикаментозно», а просто так, для задоволення. Крім того, хотіла витратити на цей процес частину довгого травневого дня, який знову потрібно було чимось наповнити.

Вона дослухалась, як шепотілися в нижньому ярусі офіціантки-книжниці, обговорюючи між собою зустріч зі справжньою письменницею. Амалія то роздивлялася свої рукавички, що знову лежали на столику, то блукала очима по стінах, ніби вживаючись у затишність кав’ярні, зупиняла погляд на колекції кавників, потім на картинках із видами Львова чи на книжкових поличках, інколи всміхалася… Але якби хтось уважний непомітно спостерігав за цією панною, то навряд чи класифікував би її усмішку як веселу. Можливо, як дещо мрійливу, розгублену, невпевнену усмішку на доглянутому обличчі гарної, але втомленої жінки, яка приховує свою проблему.

Невдовзі вона побачила, як книжниця Віра піднялася сходами на другий ярус, щоб подати меню новим клієнтам — літній парі іноземців, які сховалися в прохолоді цього старовинного товстостінного будинку від травневої спеки. З балкона свого третього ярусу Амалія почула, що дівчина говорить із ними доволі поганою англійською, але й відвідувачі відповідали не кращою, проте дуже приязно. Жінка знову поринула в спогади, які цього разу замерехтіли в уяві слайдами колишніх закордонних подорожей.

Вона здригнулася від раптового покашлювання й побачила поруч Віру, яка простягала їй кілька поштових листівок — рукописний каталог Книг, тобто людей, які зголосилися розповідати свої історії.

За хвилину Амалія вже передивлялася коротку інформацію на кожного.

Студент Політехнічного університету, родом із Карпат, був не проти за каву з тістечком розповідати про звичаї рідного краю й пригоди в горах, що трапилися з ним, із його знайомими чи з туристами-городянами.

Жінка подумала, що для вічно голодних іногородніх студентів акція кав’ярні — непоганий спосіб заробити каву з тістечком, хоча це й не вирішує проблеми харчування. Стримано всміхнулася і взялася за наступну листівку.

Пенсіонерка, учителька з багаторічним стажем, ладна була поділитися цілим «серіалом» зі шкільного життя. Причому Читачеві пропонувалися на вибір історії «про учнів», «про історію неординарної київської школи», «про вчительську долю» і т. п.

Амалія спочатку здивувалася, читаючи цю дещо кумедну, на її погляд, саморекламу, але потім зітхнула. Пенсіонерка, певне, потребує більше спілкування, ніж пригощання, адже все життя була оточена людьми… Але чомусь ця пропозиція також не зачепила потенційну Читачку за живе.

Раптом її увагу знову привернули голоси із середнього ярусу кав’ярні — іноземні туристи говорили між собою французькою. Жінка напружилася і вся подалася до дерев’яних перил, біля яких стояв її столик. Вона кинула зацікавлений погляд на літню пару, вловлюючи уривки розмови. З почутого Амалія зрозуміла, що чоловік мав намір піти на якусь зустріч, а дружина не дуже хотіла його супроводжувати й пропонувала зачекати на нього в цій затишній кав’ярні.

— Et qu’est-ce que tu feras ici pendant toute cette heure?![2]

— Mais je regarderai ces petites choses sur les rayons et je feuilleterai les livres, — жінка озирнулася навколо і вказала чоловікові на полиці зі старовинними турками, млинками для кави та на книжки, що вишикувалися окремо на невеличких поличках, — et tu reviens me prendre ici à midi, d’accord?[3]

— Bon, d’accord, si cela ne te gêne pas. Et ensuite on ira déjeuner au restaurant de l’hôtel! Hier j’ai bien aimé leur borchtch![4]

«Ось вона — Книга, яку б хотілося почитати! — подумала раптом Амалія і відчула несподіване хвилювання. — Але як? Як підійти до незнайомої людини і «зчитати» з неї якусь історію? І чи схоче вона взагалі зі мною говорити? Навіщо їй це? Хоча… Натрапити в чужій країні на людину, що говорить твоєю мовою, — це завжди приємно й налаштовує на контакт…»

Француз спустився на перший рівень кав’ярні, а за мить тенькнув дзвоник на дверях, позначивши його вихід у спекотне травневе місто.

Витримавши паузу в кілька хвилин, Амалія підвелася, зібрала в стосик іще не дочитані картки каталогу Книг і рушила до дерев’яних сходів.

— Bonjour, madame! Je m’appelle Amalia et je vous ai entendu parler français[5], — вона приязно всміхнулася, і літня жінка миттєво віддзеркалила її усмішку.

— Oh, madame! C’est un grand plaisir de trouver à l’étranger quelq’un avec qui on peut parler sans barriers![6]

Не минуло й десяти хвилин, як жінки різного віку, різної національності і взагалі дві дуже різні жінки жваво розмовляли про цікаві для них речі. Француженку звали Крістін. Їй було, певне, за шістдесят. Але худорлява, висока, спортивної статури, у джинсах і лляній сорочці чоловічого крою, зовсім без макіяжу, вона виглядала жінкою без віку. Власне, вік Амалії теж непросто було визначити, хоч вона і вдягалася дуже жіночно й не гребувала елегантним не кричущим макіяжем.

Розмова закрутилася навколо Києва, його туристичних принад, потім перейшла на Францію, на Париж, про який обом було що пригадати. Невдовзі до них підійшла книжниця Віра, немало здивована тим, як вправно письменниця розмовляє французькою і як при цьому з її обличчя ніби злетіла пелена смутку та розсіяності, яку дівчата помітили і вчора, і сьогодні зранку.

«Оце так торохкотить! — подумала Віра. — Мабуть, уловила собі гарний сюжет у новий роман! Ех… Оце так життя! Не те, що…»

Дівчина всміхнулася до обох відвідувачок і звернулася до Амалії:

— Пані Амаліє, ви так легко говорите французькою! Я в захваті! Щось іще замовите? Ой… А може, ця пані згодиться взяти участь у нашій акції?

Крістін приязно-усміхнено дивилася на дівчину, нічого не розуміючи, і позирала на реакцію нової знайомої. Та на мить завагалася, але потім взяла до рук листівки каталогу Книг, склала їх ніби віялом і помахала над столиком.

— Знаєте, Крістін, ця мила дівчина просить спитати, чи не хочете ви взяти участь в акції, яку проводить кав’ярня-книгарня.

Від короткої інформації про тимчасовий розподіл клієнтів на Книги та Читачів очі француженки стали спочатку круглими від уваги та здивування, а потім перетворилися на дві щілинки з промінчиками лагідних зморшок.

— Але ж ми тут лише на кілька днів, — промовила вона, ніби перепрошувала, — хоча… я маю на своєму віку чимало історій, щоб ними поділитися, було б кому слухати… Знаєте, чим довше людина живе, тим більше в її домі накопичується речей, а в душі — спогадів. І час від часу перебираєш їх, щось віддаєш, щось викидаєш, а з чимось не хочеться розлучатися ніколи. І ти трепетно тримаєш у руках це найдорожче, роздивляєшся його, згадуючи себе та інших у роки, що давно минули… І не виставляєш це на видноті, а знову ховаєш кудись — чи на полицю книжкової шафи у вигляді фотоальбому, чи до шухляди письмового столу, мов скриньку зі старими прикрасами чи пожовклими аркушами.

Віра все не відходила й зачаровано слухала чужу, незрозумілу мову. Амалія переклала. Дівчина трохи нахилила голову набік, а одна її брова кумедно поповзла вгору, ніби промовляючи: «То ви приймаєте умови нашої гри?»

Крістін глянула на годинник. Амалія кинула погляд на свій, а Віра — на старовинний настінний, що хитав маятником неподалік. Було п’ятнадцять хвилин по одинадцятій.

— Я думаю, що встигну розповісти вам хоч що-небудь про мою бабусю, — вона знову всміхнулася, і легкий сум промайнув її обличчям. — На жаль, за такого ритму життя ні дітям, ні онукам не до далеких предків. Їх не дуже цікавлять сентиментальні історії про колишнє. Тож нехай це буде моїм невеличким внеском до вашої віртуальної бібліотеки!

— А пані Амалія — письменниця! — не втрималася Віра, вказавши рукою на Читачку.

— Qu’est-ce que c’est «pismennitsia»?[7] — не зрозуміла туристка.

Амалія посварилася пальцем на Віру і стримано пояснила, що вона дійсно письменниця і згодилася на цю гру, сподіваючись поповнити свій архів цікавих історій, які, можливо, колись стануть у пригоді під час написання книжок.

Очі француженки знову округлилися, а брови поповзли вгору.

— О! Яка несподівана удача! Жива письменниця! Тоді я просто зобов’язана розповісти вам щось цікаве! Адже я й сама так люблю читати! — вона вказала долонею на книжкові полиці. — Але каву я вже пила, та й тістечко щойно з’їла. Принесіть-но нам, будь ласка, соку. Ви ж не проти соку, Амаліє?

***

— Моя бабуся… О, ви мене заскочили з цією розмовою… Але, мабуть, так дивно, саме зараз і саме тут настав час розповісти комусь про неї — озвучити мої думки. З віком люди стають сентиментальнішими, на їхньому «внутрішньому ринку» зростає ціна не на нафту чи діаманти, а саме на такі спогади. І я маю особливий сентимент до моєї бабусі, часто згадую про неї, хоча вона була звичайною людиною, «рядовою французькою жінкою першої половини двадцятого століття», як написали б журналісти.

Одначе вона не була французькою жінкою! Вона була бретонкою! Ви розумієте різницю? — Крістін зазирнула у вічі співрозмовниці, та кивнула, але промовчала.

— Бретонці, мешканці північно-західного півострова Франції Бретань, — це, по суті, кельти, які в давнину переселялися з Британських островів під тиском англосаксів. І бретонська мова місцевого населення, звісно, теж кельтської групи. Проте сучасне молодше покоління вже майже не розуміє мови своїх прапра… Кругом панує державна, але в південній частині півострова ще подекуди зберігають традиції і говорять обома мовами. Колись Бретань була окремим королівством, яке аж до ХVI століття чинило опір французьким централізаторам. Але потім… потім усе бретонське винищувалося та шліфувалося величною Францією.

Власне, я про бабусю. На її юність припали важкі роки. Вона з’явилася на світ наприкінці XIX століття в дуже простій і незаможній селянській родині, де народилося дванадцятеро дітей, але не всі вижили. Удома розмовляли бретонською. Уявляєте, бабуся ходила до школи лише два роки — із семи до дев’яти літ! Там і вивчила французьку. Здобутих знань їй вистачило лише для того, щоб навчитися самостійно розшифровувати Біблію. У родині вирішили, що цього досить, і далі вона мусила пасти корів…

Бабуся мріяла бути лікарем. Протягом всього життя вона купувала в букіністичних лавках і на розпродажах дешеві потріпані книжки з медицини, що їх продавали студенти мандрівним букіністам. Її бібліотека складалася з дуже розумних підручників і монографій.

1914-го у віці 18 років вона разом із сестрою «поїхала у Францію», тобто до Парижу, так тоді у нас казали, бо Париж уособлював собою Францію, якою Бретань вважала себе дуже умовно. Поїхали на заробітки. У вас також, я знаю, Київ притягує до себе заробітчан із провінції. Це завжди шанс прогодуватися й прогодувати родину — заробляти в багатому місці, щоби проїдати гроші в бідному.

Усі заробітчани із заходу країни прибували тоді на вокзал Gare Montparnasse, тепер він уже поступився місцем новій, сучасній будівлі. І там, на вокзалі, чекали на наївних приїжджих «агенти» роботодавців. Чимало з них були просто сутенерами, які заманювали у свої сіті дуже наївних, довірливих провінційних дівчат. «Справжні» французи ставилися до бретонських дівчат як до здорових, чемних, але… «недалеких». Цей образ закріпився навіть у мультиках. Та сутенери і не шукали великого розуму.

Треба сказати, що бабусі із сестрою тоді просто пощастило в чужому великому місті! Вони дійсно натрапили на представника родини одного буржуа, куди їх найняли прислугою «на всю роботу». Це була удача! Але буквально за кілька тижнів спалахнула Перша світова війна, і налякані дівчата знову повернулися додому,