Страшний Суд (укр) (Strashnij Sud (ukr))

життя?..

Василь Басараба

Страшний Суд

РОМАН

Дипломант

Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

© Басараба В. Н., 2013

© Shutterstock.com / Aleshyn_Andrei, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

ISBN 978-966-14-6423-9 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Басараба В.

Б27 Страшний Суд : роман / Василь Басараба ; передм. О. Чорногуза. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — 368 с.

ISBN 978-966-14-6299-0

Що робити, коли у твоє сьогодення раптово вдираються страшні таємниці минулого?.. Богдан і Оля вирішили одружитися. Але ніхто й гадки не мав, чим обернеться звичайне знайомство з потенційними родичами… Чи можливо побудувати спільне майбутнє, якщо дід коханої людини колись, у далекі роки Другої світової, убив по-звірячому твоїх дідуся й бабусю? І чи здатне кохання перегорнути цю трагічну сторінку життя?..

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

Дизайнер обкладинки Надія Величко

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,

засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Правда про Cудний день

Сучасний літературний жанр роману швидко трансформується. Він набуває як політичних відтінків, так і виходить з традиційної форми. Зараз на українського читача ринув «дев’ятий вал» фентезі. На авансцені авторського інтересу діють як доброчинні ангели, так і страхолюдні демони, віртуальні володарі всесвіту, інопланетні створіння з величезними очима й велетенським мозком…

Усі дружно експериментують із земною цивілізацією, поліпшують чи деградують людську расу. А вона, ця раса, продовжує, як і тисячі років перед цим, боротися за людське щастя і гідність, вирішувати віковічні проблеми багатства і бідності, ростити дітей, перед якими ці проблеми постануть знову. Василь Басараба, хто до освоєння «землі прози» добре заявив про себе в «небі поезії», позакладав у основу свого «Страшного Суду» соціальні та етичні підходи. Так, цьогорічний дипломант «Коронації слова» створювався за класичною формою. А щодо змісту… приготуйтеся споглядати картини рукотворного Страшного Суду, що виходить за межі людського розуміння, бо вершать його манкурти-перевертні, які стали прокляттям власного народу!

Моторошні криваві роки пропаганд та ідеологій. Брат іде на брата, або, рятуючись, зраджує свій народ, зрікається його. Колишній Мойсеєнко, дописуючи до свого прізвища «-ов», перероджується в Мойсеєнкова. Росіяни, українці й інші народи есесесерії стають до бою під різними прапорами чужої правди і чужої брехні. «Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль…» — рядки з роману Василя Басараби — страшна засторога від того, щоб подібні картини назавжди залишалися в минулому й не викликали в нашій уяві таких лячних асоціацій.

У романі відсутні криваві сцени кагебістських катувань бійців УПА, як і криваві допити чи повішання гебістів вояками УПА. Тут ви не знайдете погоні в горах чи в лісах, занурення у воду волинських боліт вояків повстанської визвольної армії, — лише дві чоловічі постаті, дві жертви однієї ідеологічної машини…

До колишнього совєтського окупанта Мойсеєнкова несподівано приїздять двоє молодих людей. Нащадки Мордвінова, якого свого часу Радянська влада посилала звільняти Україну від українців і заселяти ними Сибір, з’явилися, щоб нагадати Мойсеєнкову про давно минулі дні та спільний «подвиг» з їхнім батьком і дідом. Спадкоємці хочуть сьогодні, живучи у ринковий час, отримати від тієї трагічної минувшини свої дивіденди. Але реальність цього не пробачає. Усе закінчується трагедією. Страшним Судом. Жорстока війна оплачує борг і заднім числом. Людське життя знову поливається кров’ю.

Роман Василя Басараби мають прочитати всі, хто досі висіває чорні, криваві плями на наших мирних стінах, віддаючи тій чи іншій ідеології перевагу, забувши, що все то не від Бога й не від людини… А від лукавого.

Олег Чорногуз, письменник

Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день — немов тисяча років, а тисяча років — немов один день!

Святе Письмо

Зачин

Землю цю конем не об’їдеш, поглядом не обіймеш, думкою не облетиш. Треба бути птахом небесним, і крила мати, і весь вік ширяти у піднебессі, а все ж землі своєї не осягнеш. Вона вічна і вища за нас, скільки б нас не було, не перейшло в часолеті, кожного в лоно своє забирає земля.

Дух до неба злітає, у сонячні сфери, у блакить золоту. Дух витає над світом, щоб впасти насінням у нові покоління, що знову пройдуть землею.

А нині ти сущий тут, виходиш зі світла оцього світанку і йдеш по твердій землі у свій день.

Ось він, цей день. Сонцем повитий, росами вмитий, небом увінчаний. Юний і вічний. Тисячі років тому був такий в оцьому просторі.

І в тому дні в буянні земної краси Він до Неї йшов…

Богдан щойно звернув на її вулицю, що збігала між вишень і чепурних хатин у край передмістя.

Господи, яка краса, яка радість життя, який благословенний день бринить довкола! Людино, приходиш у світ, живи і втішайся цією красою, неси у серці добро, радій тим, що тобі даровано!..

Поринув у майже сільську ідилію, а в очах його виник образ Івана Йосиповича, і навіть голос його долинув у вранішній тиші, озвався, немов наяву…

«Дорогенькі мої, — не раз казав Іван Йосипович. — Той судний день уже давно прийшов і постав перед вами. Тільки не бачать очі цього і не вбирає розум, бо не можна враз осягнути того, що довкола, з усіх боків обіймає тебе, що глибше за твердь земну і вище від хмар, що завжди, скрізь і в усьому.

Так, істина є, що в Бога один день — як тисяча літ. І тисяча літ — як один день, дорогенькі мої. А хто про це відає, а коли й знає, то чи думає, що це? Бо сказано ще у Святому Письмі: «Вони, немов звірина нерозумна, зрощена природою на зловлення і загибель, зневажають те, чого не розуміють, і в тлінні своїм будуть знищені, і приймуть заплату за лихі вчинки».

А ще у Книзі, дорогенькі мої, мовлено: «Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління. Бо хто ким переможений, той тому й раб».

Гляньте й осягніть, куди біжать на земних шляхах і перехрестях двоногі істоти, мільйони напирають на мільйони, у шаленій метушні розгойдують світ мільярд за мільярдом. А про скількох із тих міріадів мовлено: «Вони повсякденну розпусту вважають за розкіш, самі бруд та неслава…»

Іван Йосипович не раз говорить словами Святого Письма. Але не всім і не завжди. Десь не скаже нічого і промовчить. Тільки всміхнеться невесело й гірко: навіщо розсипати перли перед стадом. А може, не так думає в ту мить старий мудрий чоловік, на плечах якого вже важка ноша літ, а в очах відбивається світло далеких світів і барви нового дня.

Він і сам схожий на біблійного пророка, що в уяву прийшов із віків.

Івана Йосиповича ніхто ніколи в їхньому колі не бачив злим, жорстким, категоричним, несправедливим. Він усім своїм ликом випромінює доброту, чуйність, увагу. «Дорогенькі мої» — ось його улюблене звертання до людей.

Добре, що він є в цьому світі, що він поруч…

Приручений звір

1

Тільки скрипнула хвіртка, як назустріч із брязкотом кинулося щось велике, кудлате, чорне, із квадратною головою та ошкіреною пащекою.

Богдан закам’янів біля воріт, усередині йому все похололо, а під сорочкою сипонуло іскрами. Собака летів прямо на нього, готовий стрибнути і вчепитися своїми гострими зубами в горло. І стрибнув за якусь мить, пружно відбившись від землі грубезними лапами, злетів угору. Богдан інстинктивно викинув уперед руки, затуляючи обличчя. Собака клацнув зубами і ледве не вхопив за пальці. Але раптово гепнув додолу, наче важкий мішок. Масивний ланцюг, припнутий кільцем до сталевого дроту, спружинив і відкинув його назад.

Собака ще більше озвірів, щось грізне й дрімучо дике було в його гарчанні, у глухому, здавленому ланцюгом гавкоті, у шаленому блиску очей. Знову і знову рвався він доп’ястися своєї жертви, ланцюг зводив його на задні лапи й відкидав убік. Якихось півметра не вистачало звіру, і він аж тіпався від люті й безпорадності.

Богдан почав задкувати до воріт, але з-за рогу хати вийшов і різко крикнув до собаки середнього зросту кремезний дід. Собака відразу втих, неохоче відступив, але весь тремтів, стиха гарчав. І вогнем блискали його очі.

Скоса зиркаючи на звіра, Богдан привітався до старого. Той мовчки кивнув і насторожено та запитливо дивився на гостя. Богдан тільки зібрався пояснити причину свого візиту, але не встиг мовити навіть слова, як назустріч вибігла Оля й вигукнула дідові:

— Це до мене!

Ухопила Богдана за руку і потягла за собою до хати.

Усе сталося так швидко, що він не зміг не тільки нічого промовити, а й старого хоч би побіжно розгледіти.

Поволі приходив до тями. Тут, у залитій сонцем кімнаті, було чисто й затишно. Ольга влаштувала його у зручне крісло, увімкнула телевізор, перепросила та пішла готувати каву.

— Я швиденько, — озирнулась у дверях і сяйнула своєю незбагненною усмішкою.

Оце так вскочив у халепу! А що, якби те страшидло зірвалося з цепу? Ото було б видовище. Справжнісінький тобі фільм жахів. На очах у всіх розірвав би на шматки. І ніхто б нічого не встиг зробити. Хіба що «швидку» потім викликати. Якщо ще знадобилася б.

А звідки було знати, що у дворі такий собацюра? Хоча б на воротах написали, як належить: «У дворі злий пес». Уже б якось налаштувався на можливі неприємні хвилини. А так раптово й несподівано, як грім із ясного неба. Ішов із радісними думками і світлим настроєм, а тут…

— А ось і я. З кавою, — знов усміхнулася з порога Ольга.

Вона тримала в руках темно-зелену тацю з чашками й невеличкою вазою, ущерть заповненою цукерками. Легко ступаючи, пройшла до столика, поставила тацю та вмостилась у кріслі навпроти.

— Прошу дуже. — Усмішка зникла з її обличчя, вона дивилася приязно й турботливо своїми великими блакитними очима. Своїми сяйливими, неповторними, дивовижними очима.

— Заспокоївся? — запитала ледве чутно й співчутливо. — Це я винна, треба було попередити тебе…

— Та ні, нічого. Усе в нормі, — Богдан справді вже повеселішав. — Усе добре, Олю, дякую, що ти порятувала мене.

— А як же я могла інакше? Сама ж тебе запросила. Ти мій проханий гість. — Усмішка сяйнула в її очах. — Але, вибач, якось забула сказати тобі про того диявола. Якщо чесно, то я й сама його боюся.

— У таких випадках на воротах пишуть, що у дворі злий собака. А то ще когось до інфаркту доведе.

— Там написано. Ти що, не помітив?

— Та ніби нема нічого…

Ольга стенула плечима, підсунула вазу з цукерками ближче до нього.

— Бери до кави, не соромся. Почувайся, як удома…

— Але не забувай, що в гостях.

— Але пам’ятай, що ти проханий гість. Я ж на тебе чекала.

Справді, проводжаючи його, Ольга сказала: «Приїдеш — приходь відразу. Я буду вдома. А то в нас із телефоном завжди якісь проблеми, можеш не додзвонитися».

Вони познайомилися на вечірці, коли Тетяна відзначала свій день народження. Були всі свої, з лікарні. Коли прийшла Оля з розкішним букетом троянд, Таня відрекомендувала її: «Знайомтеся, моя сестричка Ольга. Та не рідна, двоюрідна, а така, як рідна…»

Ольга спочатку була знічена загальною увагою компанії, почувалася трохи скуто. А Богдан відразу ахнув у душі, коли побачив її, дивився й не відводив очей. Хоча всі дивилися: хто оцінливо, хто заздрісно, хто байдуже.

Ніби вгадуючи його бажання, Таня взяла новоприбулу гостю за руку й привела прямісінько до нього, розпорядилася, щоб гості посунулися на одне місце, і мовила: «Будеш сидіти біля мого шефа. Ти його не бійся, він мій шеф, а не твій. Дивися, розважай трохи його, а то він щось занудьгував. І ви, Богдане Васильовичу, не давайте сумувати Олі».

Вони відразу знайшли спільну мову. Говорили про все на світі, жартували, сміялися, танцювали. До кінця вечора Богданові здавалося, що вони вже давно знають одне одного. Сказав про це Олі, а вона засміялася: «Знаєте, я теж про це щойно подумала».

Тоді він проводжав її додому. На перехресті Ольга сказала: «Оце моя вулиця. Тут я вже сама доберуся — до хати сто метрів». Прощаючись, домовилися зустрітися завтра. Наступного вечора вони блукали містом, посиділи в кав’ярні. Потім зустрілися в Тетяни вдома, куди їх запросили й де гостинно приймали. І Тетяна, і її чоловік Віктор дуже люб’язно припрошували за столом, були цікавими співбесідниками. Засиділися допізна, і тоді Богдан підвіз Ольгу на таксі аж до хати, а сам поїхав далі.

Коли дізнався, що має їхати до Києва і сказав про це Олі, помітив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тоді запитала:

— Можна я тебе проведу?

— Не можна, а треба, — відповів їй напівжартома.

Прощалися тоді на пероні. Богдан обережно й несміло поцілував її. Вона, звівши на нього свої очі, говорила якось жалібно, по-дитячому:

— Це ж два тижні, так довго! Приїдеш — приходь відразу…

Приїхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речі й відразу примчав сюди…

Вони вже допили каву. Він дивився в її очі, а вона поринала в глибини його погляду.

— Оленько, я на хвилинку забіг, мені ще треба довідатися, що там на роботі, стільки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поїхати. Давай увечері зустрінемось.

— Добре, — мовила покірно й засмучено. — Я тебе проведу.

Вони вийшли у двір. Собака знову загримів ланцюгом, загарчав і загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулиці, оте несамовите валування припинилося.

— Ось бачиш, є напис, — показала Ольга на ворота.

— Справді є. Та хіба його тут помітиш? Дуже дрібно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.

На воротах висіла табличка, де ледь виднівся вицвілий напис: «Во дворе злая собака». Зовсім маленькими літерами, ніби зумисне, щоб ніхто зайвий раз не помітив.

2

Дорогою додому весь час перебував під враженнями від зустрічі з Ольгою. В очах стояла її легка й рухлива постава, її граційні рухи, її дивовижні очі — оте небесне оксамитове сяйво, її малинові вуста, ніби стиглі, налиті соком вишні, її пишне русяве волосся, що хвилями спадає на плечі й непокірним пасмом торкається брів. Тоді вона так легко, якось блискавично й непомітно відкидає його назад, відкриваючи округле чоло. А те пасмо, ніби граючись із її рукою, знову повертається, легким крилом нависає над очима. Якась невловима мить — і знов його нема.

Богдан якось не відразу зауважив, що на обличчі в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макіяжу. Природа щедро вималювала її портрет, так що тут зайвими є і помада, і туш, і тіні, і ще якісь там рум’яна.

Вона чарівна, вона молода. Це ж, мабуть, між ними різниця у віці — добрий десяток років. А може, і ні. Їй нині десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третій пішов. Не така вже й велика віддаль. Це він так думає. А як вважає вона, поки що невідомо. І взагалі — не встиг познайомитися, а вже вибудовує далекосяжні плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобі зненацька гарбуза не вхопити.

Правду кажучи, донедавна він про одруження навіть не думав. Хоча йому всі навкруги прямо говорили, натякали, скільки можна самувати й сумувати. Атож, відколи так несподівано увійшла в його дім і в його душу біда, як не стало Ліди, поселилися там самота і сум. Навіть маленька донька не могла до кінця розрадити. Намагався частіше бачитися з нею, носив на руках, бавився, радів, коли мала сміялася й пустувала, потурав усім її примхам, а все ж туман зажури і смутку не розвіювався в його очах. Дивлячись і бачачи все те, теща в перші роки тільки зітхала й нерідко непомітно змахувала сльозу. А то якось сама мову завела: «Знаєш, Богдане, дитині потрібна мати. Ліди вже не піднімеш. А Юлі скоро шість буде. Треба знайти людину, яка б замінила дитині маму. Знаю, що важко, та світ не без добрих людей…»

Сам знав і не раз думав про це. Так, дитині потрібна мама, навіть така добра й чуйна бабуся не замінить Юлі рідної матері. А хто замінить? Ніхто. Але ж розумів, що треба, треба, щоб донечка була з ним завжди, щоб мала свою домівку, щоб завжди поруч із нею були батько і мати, щоб це була сім’я.

Ось уже четвертий рік минув відтоді, як сталася та біда. Ліда померла цілком несподівано при пологах. Дитини теж не вдалося врятувати…

Ті дні й ночі промайнули ніби в якомусь страшному сні. Усе сприймалося віддалено й розмито, як у тумані. Згадати щось конкретне й чітке було важко. Тільки відчуття власного відчаю, безсилля, гіркий присмак туги й безвиході.

Богдан відігнав від себе ті спогади й підняв телефонну трубку. Ще вранці домовився з Олегом, що той завезе його в село до матері. У неї Юля, тож їхати має обов’язково. Дві години туди, дві — назад, і там із годину треба побути. До вечора встигне повернутися.

3

Дід стояв у дворі й гладив собаку, куйовдив шерсть на загривку, посмикував за вуха. Ще й прибалакував до нього, суворо й заспокійливо повторюючи: «Барс, Барс, хороший пес, маладєц… Барс, Барс, маладєц…»

Собака спідлоба зиркав на господаря, був насторожений і напружений. Вочевидь, те загравання і похвальба не дуже йому подобалися, але нічого не вдієш. Тримався й терпів.

Дід зиркнув на Ольгу й похмуро, якось аж нервово запитав:

— Хто то приходив?

Ольгу враз зупинила ота небувала цікавість. Зазвичай діда ніби ніщо не обходило, ходив собі осторонь від усього, що коїлося у дворі. А оце, бач, аж за ними вслід вийшов зі своєї хатини, та ще й запитує.

— Це до мене, діду, мій добрий знайомий…

Дід кинув собаку, став ближче, знизав плечима.

— А що йому треба було?

— Нічого. Просто зайшов провідати, давно не бачилися. А що вам, діду, до того?

Дід щось буркнув собі під ніс, глянув на ворота, лице його ще більше покрилося багрянцем. Сказав уже якось роздратовано:

— Як то що? Ходять тут, панімаєш, разниє, собаку оно дразнять. Перепугали його на смерть, до сіх пор дрожить…

— Та нічого вашому собаці не сталося. Прив’яжіть його в себе за врем’янкою, а то припнули біля воріт оте страховидло. Справді перелякає когось до смерті або зірветься і загризе. Тоді будемо мати мороку…

— Так я про то ж і говорю: ходять тут разниє, собаку дразнять. Ще сорветься і порве. Кому ето нада?

— Ти чого, старий, до дитини пристав? — визирнула з дверей хатини баба Настя. — Чого заводишся? Ішов би до хати, полежав трохи, а то чомусь розійшовся не на жарт, ніби тебе ґедзь укусив.

— Я правду говорю, — огризнувся дід і почвалав у врем’янку.

Ця хатина стояла трохи збоку від великої хати. У ній, скільки Оля себе пам’ятає, жили дід із бабою, а вони з мамою, татом і братом Андрієм — у більшій, новій хаті. Правда, Андрій зараз уже одружений, живе у Києві, служить там у війську.

— Заспокойся, дитино, не переймайся, — співчутливо говорила баба Настя, ступаючи вслід за Ольгою до її кімнати. — Не знаю, що таке з ним сталося. Ото як зайшов той молодий чоловік до тебе, то він вскочив у хату, сів біля вікна, розгорнув газету, а сам у двір позирає. Так і просидів мовчки, аж поки ви з хати не вийшли. А тоді ступив за поріг та й за вами слідом. Іде, ніби скрадається, усе до твого гостя придивляється. Та й став собаку гладити.

Оля уявила, як дід іде за ними назирці, й аж розсміялася. Це справді було, мабуть, кумедне видовище.

Баба Настя з подивом глянула на неї, а тоді й собі усміхнулася.

— От і добре, що ти не сердишся. Не бери, дитино, близько до серця й не зважай на його слова. Він уже старий, і щось на нього найшло.

— Я не зважаю, бабуню. Цей маленький ексцес не затьмарив мого настрою.

— От і добре, дитино. Я рада за тебе. А що ж твій гість так швидко пішов? Я ж думала зайти, подивитися на нього зблизька, а він утік. Прийшов, то сиди, чого бігати туди-сюди?

Оля добре знала цю грайливо-жартівливу бабусину манеру розмовляти, тому тільки втішено усміхалася сама до себе. Прибирала зі столу й мовчки слухала. Бабуся вдавано сердилася:

— Як це так: то в неї нікого нема, а то появився один, і тут же його не стало? Дивись, дівко, щоб не зник назовсім, а то знову будеш сидіти в хаті, як у монастирській келії.

— А то вже, бабуню, як доля поверне.

— Ой, бачу по очах, що тут щось серйозне. Аж світишся вся, сяєш, як вранішнє сонечко. Невже, Олю, знайшла те, на що так довго чекала?

— Не знаю, бабуню, не знаю. Але здається, що так.

— От і добре, дитино. Бо вже пора. Так хочеться на твоєму весіллі ще побути.

Далі вони балакали без жартів. Оля довірливо повідала бабуні про Богдана все, що знала. І про їхнє знайомство, і про зустрічі, і про цю двотижневу розлуку, і про сьогоднішній візит, і про те, що домовилися побачитися увечері. Переповіла їхні розмови майже дослівно. І говорила так щиро й захоплено, що бабуня, дивлячись у її сяючі очі, тільки головою кивала.

Так за розмовою їх застала мама, повернувшись із церкви. Глянула на обох, присіла поруч на дивані.

— І що це ви тут обговорюєте таке цікаве без мене? Чому замовкли? Що, секрети якісь від матері?

Баба Настя з усміхом, змовницьки глянула на Олю.

— Ну що, казати чи ні?

Оля тільки плечима стенула: які там секрети, кажіть, якщо хочете. Мама вже про Богдана знає, ще кілька днів тому Оля сама розповіла про нього.

— Слухай, Валю, оце зранку до твоєї дочки кавалер приходив, — почала бабця чинно свою розповідь. — Та скажу тобі, що недовго пробув. Я тільки зібралася зайти, познайомитися, коли бачу, вона його вже до воріт повела. А здалеку хіба роздивишся?

Мама стурбовано глянула, поцікавилася, чи це був «той самий Богдан» і чи вони не посварилися.

Ольга тільки ствердно кивнула й заперечливо похитала головою на ці запитання.

— Яке там «посварилися»? — не замовкала бабуня. — Вона на нього мало не молиться. Видать, не на жарт закрутив дівці голову.

— То й добре, — засміялася на ті слова мати, — а то за своїми книжками й телевізором світа не бачила. Я вже переживала за неї: чи не вікуватиме дівкою. Нічого й нікого не треба їй.

Мати звелася на ноги. Хотіла ще щось сказати, але махнула рукою і рушила до дверей.

— Давайте обідати, а то я щось зголодніла, — оглянулася від порога.

У цю мить у дворі знову гучно та розлютовано загавкав, загримотів ланцюгом собака. Ольга вибігла подивитися, хто там прийшов.

4

Важка та похмура хмара вкрила півнеба. Вітер зірвався і шугав угорі, шарпав верховіття.

Біля воріт стояло двоє незнайомих чоловіків: один старший, із залисиною та сивиною на скронях, другий молодший, високий, крутоплечий, із короткою стрижкою.

Ольга заспокоїла Барса, підійшла ближче.

— Мойсеенков Павел Петрович здесь проживает? — запитав старший.

— Тут, — кивнула Ольга.

— Позвать можно?

— Зараз покличу.

Ольга метнулася було до врем’янки, але дід уже сам вийшов з-за рогу.

— Діду, це вас питають, — кинула на ходу й заспішила до хати.

Дід крикнув на собаку, який знову почав лютувати. Барс заторохтів ланцюгом і заховався в будку. Невдоволено й сердито визирав звідти, але вже не гарчав.

— Ай да зверь, — сказав старший, простягаючи господареві руку. — Здравствуйте, Павел Петрович, привет вам от вашего боевого товарища Миши Мордвинова. Помните его?

Блискавка шмагонула по хмарі, пошматувавши її сліпучими зиґзаґами, і тієї ж миті угорі так гримнуло, ніби снаряд розірвався. Той вибух струснув повітря, аж шибки у вікнах забряжчали.

Чи ті слова, чи той страшенний гуркіт так ошелешили старого, що він стояв із роззявленим ротом і з розширеними очима, переповненими подивом і жахом. Стояв занімілий і закам’янілий, втупивши погляд лисому прямо в перенісся.

Так тривало якусь хвилину, але цей голос, ця блискавка і грім вернули його в минуле на цілу вічність. «Да я тебя, Моська, сейчас пристрелю, как собаку!» На нього дивилися колючі, злі очі Міші Мордвінова і чорний отвір автомата.

— Павел Петрович, да очнитесь вы. Вас что, гром так напугал? Помните Мордвинова Михаила?

— Да, помню, — пролепетав старий.

— Так вот, я его сын, а он — внучек, — лисий ткнув рукою на крутоплечого.

Знову сяйнула блискавиця й розкотисто загуркотів грім. Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль.

Треба було ховатися, але господар ще не вийшов із заціпеніння, дивився на обох візитерів і мовчав.

— Что-то вы не рады гостям, — криво посміхнувся лисий. — Ведите в дом, не стоять же нам на дожде…

Старий кивнув головою, вайлувато розвернувся на місці і явно неохоче повів несподіваних гостей до хатини. Ішов поволі, ледве переставляючи ноги, а ті двоє за ним зовсім близько, мало не наступаючи на п’яти. Так, ніби не він їх вів за собою, а вони його, напираючи й підштовхуючи ззаду.

Баби в хатині не було. Павло вказав лисому й кремезному на стільці, сам сів у кутку біля столу. Мовчали.

Ті двоє роздивлялися навколо себе, по стінах, де висіли картини й фотографії в рамках, прикипіли очима до образíв у вишиваних рушниках на пóкуті.

Важко чахкав годинник на стіні, а за вікном усе дужчала, блискала і гримотіла гроза. Суцільною стіною стояла за шибками злива, сизою і мерехтливою, рухливою, але все-таки стіною.

— Да, кстати, меня зовут Вадим, Вадик Мордвинов, а его — Толик. Ваш боевой товариш — это мой родной отец, а его дед, — кивнув лисий на молодика. — Мы к вам по делу…

Павло все ще розгублено й насторожено дивився на обох зразу і не казав нічого.

— Письмо, отец, — озвався Толік.

— Ах, да, чуть не забыл, вам здесь письменное послание. — Вадим дістав із нагрудної кишені згорнутий учетверо аркуш та подав через стіл. — Прочтите, Павел Петрович.

Послання було лаконічне: «Паша, привет! Надеюсь, ты меня не забыл еще окончательно. Я о тебе часто вспоминаю, о наших совместных боевых действиях. Сам приехать не могу, а дело наше надо решить. Откладывать дальше некуда. Сам понимаешь — года уже не те. Жалко, если пропадет. Мои, Вадим и Толик, тебе помогут. А ты укажи им, где, что и как… Это и в твоих интересах, Паша, так что сделай все, что надо. Помнишь наш уговор? Желаю успеха. Обнимаю. Твой Миша Мордвинов».

— Вот такое дело, Павел Петрович, — обізвався Вадим, побачивши, що господар відірвав погляд від папірця.

— Да, я понял, — тихо проказав Павло і знову згорнув листа вчетверо.

За вікном сліпучо блиснуло. Хатину струсонуло страшенним вибухом. Старий коротко охнув, перехилився зі стільця набік і важко впав на підлогу.

5

У село доїхали за якихось півтори години. Богдан незчувся, як промайнув цей час. Усю дорогу Олег розповідав різні чудернацькі історії, які десь чув чи сам пережив. А набачитися всього йому довелося чимало. За своє недовге трудове життя встиг побувати і на Далекому Сході, і в Середній Азії, і в Тюмені, а в останні роки об’їздив мало не всю Європу.

З Олегом вони вчилися в одному класі. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а після школи життя розвело їх різними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армії аж у Хабаровську, потім працював на кількох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’єктах Тюмені зумів заробити стартовий капітал для власної справи. Правда, більше половини його осіло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.

Олег не раз розповідав про це, насміхаючись із себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цієї болючої теми й сьогодні:

— Чуєш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що біля тих кас робиться: ще з ночі стоять, списки складають. Чуєш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!

Оце «чуєш» було його улюбленим слівцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.

— І я теж молодець! Чуєш, сімнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди їх приткнути. Уже й намірився на долари обміняти — один до одного. І треба ж таке! Дивлюсь-бачу, перший президент по телевізору виступає. Та так гарно розказує, що в нас незабаром будуть гривні. І тим, хто зберігає в банку, обмінюватимуть один до одного й без обмежень. Послухав і поніс… Чуєш, за два дні до Нового року. А з 1 січня заморозили. А він потім: «Маємо те, що маємо». Чуєш, та ще й потішає всіх, що «ті вклади Москва забрала». Не треба нас дурити, знаю я добре, хто їх у мене забрав…

Олег знову скрушно похитує головою і щиро дивується:

— Чуєш, по п’ятдесят гривень! Та ще й штурмом їх треба брати. Ха!

Біля воріт Олег зупинив машину. Богдан глянув на циферблат.

— Давай десь так через годину-півтори. Встигнеш?

— Угу, — кивнув Олег, — під’їду.

Олег поїхав до своїх: його хата на іншому кутку села.

Від веранди назустріч уже йшла мама у своїй зеленій святковій кофті та квітчастій хустці. А попереду бігла Юля в рожевому платтячку з великим білим бантом на голівці. Підхопив її на руки — і донечка обійняла його за шию, відразу защебетала:

— Татку, а мені бабуся бантики купила, білий і рожевий. А ще в нас є телятко маленьке, чорне з білою цяткою на лобі. І квочка з курчатами. А ще гусенята — такі маленькі та жовті. А ще до нас дід Льоня вчора приїхав…

— Ти бачиш, усі новини повідомила, — втішено всміхалася мама. — Ото вже балакуча. А ми тебе зранку виглядали. Добре, що навідався. Он і дядько тебе питав, хоче побачити.

На поріг вийшов старший мамин брат Леонід Арсенович. Це ж скільки часу вони не бачилися? Років п’ять тому був у них у гостях. Приїжджав із мамою. Так, тоді ще Ліда жива була, а Юлі рік виповнився.

Дядько підійшов, міцно потис руку. Уважно й привітно дивився світло-сірими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи поріділий русявий чуб із відблисками сивини. Рівний прямий ніс, розкішні темні вуса й неповторна усмішка. Сам високий, ставний, худорлявий і широкоплечий.

Мама не раз казала, що Льоня в молодості був справжній красень. Ота сувора неприкрашена чоловіча врода не пропала в ньому донині, тільки припала пилом часу, трохи потьмяніла.

Богдан ще з дитячих літ любив і поважав дядю Льоню. Знав, що він живе на Донбасі, у Горлівці, працює на шахті. Навіть пишався цим. Не раз уявляв собі, що, закінчивши школу, поїде в Горлівку й теж стане шахтарем. А кожен приїзд дяді Льоні до них у гості був для Богдана незабутньою святковою подією.

Відколи загинув в аварії батько, нікого ріднішого з чоловіків за дядю Льоню Богдан не мав. І хоч той жив далеко, та Богдан знав, що він десь є, що приїде, пришле листа чи вітальну листівку, зателефонує.

— А ти посоліднішав, — усміхався дядько, — став поважніший. Знаю, що в столиці був. Як там Київ? Я тільки на вокзалі побував, думав у центр заскочити, але вже часу не лишалося. Із поїзда на поїзд.

— Татку, а що ти мені привіз? — зацікавлено допитувалася Юля, зазираючи в очі.

— Привіз, доню. Усе привіз, що ти хотіла. Ось бачиш, який великий пакет?

— Ходімо до хати, бо вже обідати давно пора. Знали, що приїдеш, тож без тебе не починали. Ходімо, — запрошувала мама.

Поки Богдан радував Юлю іграшками й ласощами, мама швиденько накрила на стіл.

— Мамо, візьміть, тут київський хліб, ковбаса, сир.

— Ой навіщо ти брав? Що, у нас їсти нема чого? А хліб добре, що привіз, хліб у них славний — як домашній.

Мама бере хлібину, втішено оглядає її, кладе на стіл.

— Льоню, — повертає вона голову до дядька, — хай би, може, Петро прийшов? Піду, мабуть, покличу. Посидите, поговорите…

Петро — їхній сусід, а дядьків ровесник і друг дитинства та юності. Хата його поруч, за парканом, то й довго чекати не довелося. Увійшов до хати, привітався з Богданом, кинув оком на стіл.

— Я-то вже обідав, але в хорошій компанії посидіти не гріх. Коли ми так ще збиралися? Уже й не згадаю, коли ти, Льоню, останній раз приїжджав. Богдана і то зрідка бачу здалеку, побалакати нема коли.

Петро поставив на стіл пляшку й прокоментував:

— Своя, домашня, свіженька, ще зранку капала.

Першу