Невідомий

НЕВІДОМИЙ

Олена Росул

Невідомий by Olena Rosul

Copyright © 2018 Olena Pupirina

Contact

Contra Spem Scribo

www.olenarosulwriting.com

olena.rosul@olenarosulwriting.com

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, stored in or introduced into any retrieval system, or transmitted in any form, or by any means, including photocopying, recording or other electronic or mechanical methods, without the prior written permission of the author, except in the case of brief quotations embodied in critical reviews and certain other noncommercial uses permitted by copyright law.

Cover art © anyka / Canva.com

Пробудження

Він відкрив очі.

Світло падало справа, але так тьмяно, що він ледве розгледів просту дерев'яну стелю. Спробував повернути голову і подивитися навколо і не зміг: шия задерев'яніла, м'язи болісно натягнулися, віддавши у потилицю.

Під спиною він чув мокре ліжко, волосся теж було вологе, подушка смерділа потом, груба ковдра вкривала голе тіло.

В'язкі думки текли повільним потоком. Де я? Ворухнутися не було сили.

Спробував знайти край пам'яті — останню мить, яку міг згадати.

Вершники. Він — один з них. І назустріч — скачуть. Зброя. Ляскіт, стукіт, серце і копита у бойовому барабанному бої. Плутанина, хто де. Тьмяний блиск меча, удар — відсіч, віддає у всьому тілі. Потім — смертельний біль…

Тут і є край. Він навіть не бачив, хто його поранив. Обрушилося щось на плече і швиргонуло вниз, із коня. Біль погас у темряві…

Поранений, але живий. Мабуть, бо на тому світі навряд чи є кімнати з грубими дерев'яними стелями, ледве освітлені та похмурі, і просяклих потом ліжок там теж, напевне, немає.

Вдих-видих. Живий. Значить, можна знову закрити очі і відпочити, не боячись заснути навіки.

Наступного разу його розбудили дотики. Хтось обтирав його обличчя мокрою тканиною. Він спробував заговорити чи хоч би відкрити очі, але зовсім ослаб. Та доглядач, видно, помітив його спроби і промовив жіночим голосом:

— З поверненням! Я так і знала, що Ви видужаєте.

Ще раз спробував заговорити, але марно, тільки губи ворухнулися.

— Я дам води, — промовив голос, і він відчув, як з ліжка встали. Через кілька секунд під голову йому просунулась рука, підняла її і до губ доторкнувся край посудини. Яка смачна вода!

Він хлиснув забагато і похлинувся. Закашлявся, задригався всім тілом, крім лівого плеча, яке лежало, мов колода, важке і тільки глухо тягло болем, і руки, що не відчувалася взагалі, наче мертва.

— Ну, ну, — мов дитину, втішав його голос. До обличчя доторкнулась груба тканина, витерла воду.

Він знесилено затих. Від кашлю боліло горло.

— Води, — прошепотів.

Жінка напоїла його, ще раз витерла обличчя і шию.

Він знову заснув.

***

Потроху приходив до тями. Тіло все ще було важке, але вже не як мертва колода, а як щось живе, по якому тече сік.

Він побачив і жінку, яка за ним доглядала. Круглолиця, білява, статна, з мілкими рисами на широкому круглому лиці. Тільки все він не міг зрозуміти, якого вона віку — як усміхалась, то думав, що то рано визріла дівчина, може, і тринадцяти їй немає; а бувало, як поверне голову інакше, то наче давно заміжня, підів'яла, з похиленою до кінця долею.

І говорила вона — то щебетала, як із однолітком, то наче згадувала, хто він, а хто вона, і відсторонювалася з серйозністю, та говорила повільно і строго.

***

Він прокидався все частіше, по кілька разів на день.

У якийсь із днів у кімнаті з'явився граф. Сидів на стільці, закинувши ногу на ногу та смоктав свою блискучу, відполіровану пальцями люльку.

— Де я? — спитав він.

— На цьому світі, — промовив граф тягуче. — Надовго ж ти відстав від нас. Я мало не вирішив, що ти покинув нас напризволяще.

— Що сталося?

— Не пам'ятаєш? Нас перехопили, тебе поранили. Кепська рана, рука, мабуть, не виправиться. Ту зграю ми уткнули носами у землю, але вони, певно, не єдині, хто за нами — за тобою — полює. Тож ми не могли залишитися біля тебе всі — занадто підозріло. Завезли тебе ось у цей заїзд — добре, що він у покинутому селищі — і решта подалася далі, у Гелетею. Тільки я залишився… Коли стало ясно, що ти не віддаси богам душу, я поїхав у місто та передав звісточки кому треба. Сподіваюсь, вони дійдуть — зараз повно шпигунів навколо. Втім, я нічого таємного не написав: тільки що маємо пораненого і я залишаюсь за ним подивитись.

Думки блукали неквапливо. Граф не сповістив, що поранено саме королевича, тож їх вороги, можливо, подумають, що він у основній групі, що мчить у Гелетею. Чи захочуть пересвідчитись? Чи не запідозрять, що граф не залишився б позаду заради абикого? Він подивився на графа, який наче мимоволі кидав на нього нібито незначущі, незацікавлені погляди. Мабуть, їм не варто обговорювати тут подробиці — і у стін бувають вуха.

— З рештою все добре?

— Так, ніхто не постраждав. Тільки з тобою невдача вийшла.

Почувся йому докір? Мабуть, не почувся, і мабуть, справедливо — хоча він був не гіршим бійцем серед товаришів, і саме його поранення — прикра витівка долі, випадковість. Чи ні? Але у нього не було сил думати ще й про можливу зраду.

Як не крути, а зараз вони у найгіршому із можливих положень (крім його смерті, можливо): він поранений та нездатний рухатися, їх загін прямує в Гелетею ні з чим, хоча і відволікає на себе ворога — принаймні, можна на те сподіватися.

Докоряв його граф чи ні, а він таки відчував провину, хоч винний і не був.

У двері постукали.

— Заходь! — крикнув граф.

Увійшла його усміхнена янголиця-доглядачка з мискою, над якою стояла пара.

— А, Любонько, — ґречно промовив граф, — вже готове? Пора привести нашого стражденного у божеський вигляд.

Любонька усміхнулась сором'язливо, але відповідати на жарт не