Сигари для хворого

Не так уже й часто нам випадають хвилини спокою. Маю на увазі той час, ті короткі хвилини, коли людина може блаженно потягнутися в ліжку, або примружити від задоволення очі, посмакувавши якимось делікатесом… Мені особисто страшенно подобається вийти з ванної кімнати, перед сном… знаючи, що день пройшов вдало… з дітьми, слава Богу, все добре,.. здоров’я, у цілому, відповідає даті в паспорті, але зараз нічого не болить… Телевізор вимкнутий – наші виграли… Будильник не включений – завтра субота… І краще нехай це буде взимку. У кімнаті прохолодно… Ти підходиш до ліжка й «бігом» вкладаєшся в прохолодну, чисту, хрустку постіль… Поспіхом, із головою, вкриваєшся ковдрою, закриваєш очі й… завмираєш. Прислуховуєшся… Прислухався… Посміхнувся: «Як же добре…».

І таких хвилин, справді, не багато. Завжди щось заважає. Якщо вдома все гаразд, то треба Анжелу Девіс від капіталістів захищати… У Греції ніби все налагодилося, – то син у школі шибку розбив. А інколи ну, усе гаразд… і наші виграли,.. проте не зима.

Поза домівкою такі хвилини випадають іще рідше. І коли щось подібне відбувається, то, безумовно, залишає в пам’яті приємні спогади. Про той далекий вечір спогади лишилися неоднозначні.

У той час моїм службовим обов’язком була підготовка й організація переговорів. А це означало – відрядження були настільки буденною справою, що просто перетворилися на життя. Я повертався з відрядження. Переговори завершилися вдало, квитки взяв заздалегідь, на потяг не спізнився. Мало того, приємні речі продовжувалися й під час подорожі. Пасажирів у плацкартному вагоні виявилося, приблизно, половина. Жодної п’яної морди, не говорячи про «веселі» компанії. Провідниця, дуже мила і ввічлива жіночка, вчасно роздала суху й чисту постіль, бажаючим принесла чай, а також чітко виконала статутні норми – вчасно виключила світло у вагоні. Спати ще не хотілося, газети читати не треба, рекорди з розгадування кросвордів ніхто не реєструє, про катаклізми та аварії сьогодні ніхто з телевізора не розкаже… Тільки тихий шурхіт обміну лікарськими та кулінарними рецептами, таємничі оповіді про снігову людину, як батька голови сільради… Благодать…

Те, що зараз потяги рухаються практично по монорейках, скоріше за все, добре. Рух і плавний, і тихий. Тільки мені здавалося, що монотонний стукіт коліс завжди якось заспокоював, заколисував… робив подорож затишною, якщо це можна так назвати. До речі, настінні ходики, зі своїм рівномірним цоканням, були неодмінним атрибутом затишку, як цвіркун у селі. Принаймні для мене. Також, як на мене, і ходики, і стукіт вагонних коліс – це досить переконливе свідчення швидкоплинності часу. Свідчення, котрі можна побачити й почути… Дорога стала для тебе коротшою на один удар колеса. Або – маятник відрізав секунду твого життя. Щоправда, це вже в більш зрілому віці прийшло розуміння незворотності подій. Та, власне, і замислюєшся над цим здебільшого під час тяжких роздумів. У блаженні хвилини над цим думати не хочеться.

– …І от приходить до Бога мураха, плаче й каже: «П’яні дядьки заїхали в ліс на машині, колесом зруйнували наш мурашник. Де нам тепер жити?» Голос був тихий, лагідний і такий проникливий, що просто не можливо було не прислухатися. На боковому місці, унизу, бабуся заколисувала онука. Хлопчик лежав, а бабця сиділа, примостившись біля малого. Щоразу, коли хтось проходив по вагону, вона приймала ноги. Їй було незручно, але вона жодного разу не змінила лагідну інтонацію своєї оповіді.

– …Деревце стало Йому жалітися: «Хлопчисько зламав мою гілочку для того, щоб збивати, за для розваги, метеликів. У мене тепер буде менше листочків і я дам менше чистого повітря… І як же болить, Господи». Деревце, як і мурашка, гірко заплакало. А перед Господом, жодна сльоза не впаде на камінь!

– А куди вона впаде? – тихо, з острахом, спитав хлопчик.

– Богові в душу! – запевнила бабуся. – І кривдники обов’язково будуть покарані.

– А людей Бог захищає?

– Поки люди вірили в нього – захищав. А тепер і не знаєш, чи то людину образили, чи то вже її сам Господь за щось карає, а вона плаче.

Мене як струмом ударило. Я не міг уявити, що можна так легко, просто подарувати перлину мудрості. Але за мить я точно знав, що це можливо, і вже більше замислився над змістом почутого. «…чи то вже її сам Господь за щось карає, а вона плаче». – Раз за разом я ніби чув бабусині слова. – «…а вона плаче,.. а вона плаче…», – стверджували вагонні колеса.

Якщо взяти будь-яку людину, хоча б мене, то плач не плач, а сльози мої впадуть на камінь. Я усвідомлюю – є за що мене карати. Ой, є… І якщо я пройду по святих місцях, побудую церкву, навіть пострижуся в монахи, гріхи мої ніде не зникнуть. Маятник секунд не додає,.. і колесо життя не котиться у зворотному напрямку.

Коли вранці я залишав вагон, бабуся сиділа в ногах у онука, і зажурено дивилася у вікно. Із зовнішнього вигляду було видно, якщо вона й освічена, то освіта їй мало чим у житті допомогла. Небагате вбрання, натруджені, вузлуваті руки й слід утоми на обличчі говорили про те, що дуже нелегко давався їй життєвий шлях. Та й онук спав не на матраці, а на підстеленому пальтечку вкритий бабиною свиткою, що, безумовно, свідчило про їхній достаток. Перед такою жінкою не гріх упасти на коліна, поцілувати руку за мужність і вірність своїм переконанням. За віру, котру не змогли вирвати з її серця тяжкі й несправедливі роки. За те, що передає свою віру далі – у майбутнє. Це все я усвідомив набагато пізніше, а тоді спромігся лише побажати їй доброго ранку.

Вона відповіла мені й, подивившись чистими очима, поблажливо всміхнулася, ніби говорила: «А ти того всього не знав? Ну, то йди з Богом, голубе. Тепер знатимеш!».

Поїзд пішов далі, розвозячи пасажирів по життю, а я, чи не вперше, дякував Богові за подаровану мені благодатну хвилину. За той щасливий збіг обставин, коли можна було спокійно сприймати урок великої істини. Цього уроку я не забув донині, а тепер не забуду вже до скону.

ПРОЛОГ

– Усе! Розумієш, Валеро, не можу я більше, не можу. Не можу бачити ці тупі морди. Пихаті, тупі морди. Не можу, і все тут.

Спливала друга доба полювання. У невеличкій кімнатці мисливського будиночка було двоє. На столі лежали недоїдки не вельми багатої закуски й недопита пляшка «Московської», друга, порожня, валялася неподалік на підлозі.

– Ці тугодуми з великими зірками на погонах вважають, що вхопили Бога за бороду, зламавши хребет німцеві. Нахапавшись марксистського маразму, керують обороною такої величезної держави, імперії, можна сказати, а мозку, як у тієї курки. Прикриваючись комуністичними гаслами та спекулюючи поняттям «священна війна», посилали мільйони – не тисячі – мільйони на смерть за химерні ідеали. Горами трупів міняли рельєф Землі, скільки річок загатили тілами воїнів на честь «свят», та днів народження «вєликаго кормчєго»? – розпашілий чоловік метався по кімнаті, як голодний хижак у клітці звіринцю. – Але ми знаємо, що треба було тим драним «македонським». У той час, коли інші йшли за лінію фронту за якимись стратегічними документами, чи добувати цінного «язика», ми з тобою йшли по антикваріат і музейні цінності. І для кого? Для тих, хто зараз із гоноровими пиками стоїть під час парадів на Червоній площі, біля мавзолею, по-собачому вдивляючись у вічі погоничам. Тьху.

Чоловік раптово спинився біля столу, просто з пляшки допив горілку, занюхав окрайцем чорного хліба й продовжував:

– Досить. З мене досить. Більше не горбатимуся на тих покидьків. У мене зараз чітко окреслився шлях. Мій шлях. Я знаю, як, не маючи «волохатої руки» в міністерствах, досягти того статусу, якого заслуговує мій розум і моя воля. І я зроблю цей смертельний стрибок. І не такий я ідіот, щоб схибити, – звірячий вищир перекосив мужнє, майже красиве обличчя промовця. – А як «знімуть» у польоті… Що ж. Однак я нічого більше не вмію робити. А возити ту гидоту на власному горбі… дзуськи!

– На цей стрибок, Валентине, потрібні чималі кошти й матеріальні ресурси, – спробував був охолодити товариша співрозмовник, що мовчки сидів до цього за столом.

– «Лампасоносці» мені теж порядком остогиділи. Але я звик дивитися на все реально, з цифровими викладками й зважаючи на політичні та соціальні закони. Ти ж знаєш, я швидше скористаюся догмами, аніж химерними теоріями, які ще треба комусь утовкмачувати.

– А в тебе, часом, старлею, не виникло бажання здати мене з усіма бебехами? – Валентин схопив рушницю й націлив її на співрозмовника.

– Ну що ти, – приязно посміхнувся Валерій. – Не гарячкуй. Ти ж знаєш, я авантюрист за натурою. І якщо ти зараз підкажеш, бодай натякнеш, яким буде перший крок, а саме – яким чином ти збираєшся дістати гроші й матчастину, я готовий підписати з тобою угоду про співдружність, – він розсміявся й поставив іще одну пляшку на стіл.

– Співдружність? Співдружність! – І собі розсміявся Валентин, опускаючи зброю. – Ну що ж, наливай. Зараз я тобі, як ти кажеш, «натякну». Ти ж розумієш, що говорити треба на тверезу голову, а сьогодні я лише спробую розбудити в тобі твого «авантюриста».

Валентин примостився біля столу. Вони випили, трохи закусили й розмова продовжилася.

– Ти пам’ятаєш того генерала, якому ми востаннє пригнали вагон безцінного майна з Праги? Так от, тоді той придуркуватий майор-ад’ютант поставив свій підпис про отримання вантажу. Наступного дня вся їхня команда разом із солдатами-вантажниками «випадково» потрапила в засідку. Усіх із кулемета порізали «кляті бандерівці», – він істерично розреготався. – Але в мене залишився автограф того майора, а ми знаємо в кого він був ад’ютантом. Кумекаєш? Так от, десь півроку тому я натякнув цьому павичу при лампасах, що хотів би стати командиром десантного полку, для початку. І дивізія є підходяща. Щиро шкода її командира – полковника Воронова – тямущий мужик. Але що поробиш – мені потрібна його дивізія. Слухай далі. На цю дивізію поклав око один трухлявий пеньок… щур штабний… Про це мені сказав отой цінитель антикваріату. Так от, ми робимо цього старого маразматика командиром дивізії, а я стаю командиром полку. Уторопав? Це перший крок.

– Ти що, керуєш кадрами при генштабі? – Саркастично посміхнувся Валерій.

– Я – ні. Але в генштабі є кому підказати кого й куди поставити. Тим більше, що компромату на них у нас вистачає. Наша задача тільки – усунути Воронова.

– Слухай, та якщо про це хтось дізнається, хоча б цей генерал, ми не дійдемо й до найближчих кущів… нас із усіма військовими почестями та з салютом просто закопають, – похмуро посміхаючись промовив співрозмовник.

– Це так. Але цей «генеральчик» бачив лише мою розгубленість, та при нагоді обіцяв допомогти. Хоча, думаю, ретельно готує для мене автокатастрофу. Та з його макітрою канцелярського писаки, таку операцію провернути важко, не маючи вірних людей. І все ж я впевнений – він не полишає думки спочатку заволодіти документами, а потім, як ти кажеш, – «із салютом». Тому діяти треба швидко й рішуче.

– Тут я згоден, – замислено сказав Валерій. – Отже?

– Ти знаєш – існує положення про розформування військової частини, якщо ця частина, чи то полк, дивізія та навіть армія, втратить бойовий стяг. Кумекаєш?

– Валентине, ти – геній! У нас іще лишилося кілька хлопців. Вони не те що прапор, мавзолей за годину перенесуть в інше місце. Дивізію, звичайно, не розформують… командира, м’яко кажучи, знімуть із посади… начальника караулу й вартових – скоріше за все «до стінки»… і «даєш новий керівний склад дивізії». Просто, як усе геніальне! – Старлей налив у склянки. – Отут ти й нагадаєш про своє бажання керувати полком. А там і дивізією. І ніхто тебе вже не дістане, хіба що… Хіба що… – Валерій зам’явся.

– Ну, ну, закінчуй думку. Ти хотів сказати – КДБ?

– Так. Там не придурки сидять і гренадерів у них вистачає…

– Згоден – не придурки, і вистачає. Та я, власне, чому саме зараз тобі про все це говорю? Десь тижнів зо два тому до мене підкотив один посадовець із цієї контори. «Ви маєте величезний досвід розвідувально-диверсійної роботи. Чи не хотіли б передавати свої знання молоді? Під нашим, звичайно, керівництвом». Я обіцяв подумати. Нехай вважають, що вони мене вмовили. Хоча, якби я відмовився… Ну то як, «авантюристе з аналітичним складом розуму»?

– Будьмо, товаришу полковнику! – Дзенькнули склянки.

– Тепер слухай далі. Нам треба підготувати, а краще виховати, чотири-п’ять груп професіоналів, умовно кажучи, з нашим колишнім профілем діяльності, – Валентин лукаво підморгнув співрозмовникові. – Але це повинні бути не мордовороти якісь тупі, хоча й не хлюпики. Це повинні бути геніальні артисти зі світлими головами, сильні фізично, та щоб не кидалися у вічі своєю зовнішністю, проте можуть бути й винятки. Кілька бойових дівчат...

Кожна група має досконало знати звичаї тих народів, які вони представлятимуть, і зовнішній вигляд має бути відповідним: «китайці», «араби», «скандинави»… і, я знаю ще там кого? То вже конкретика.

– Ти мене захопив розмахом своїх задумів. Поки не до кінця зрозумів, але, знаючи, що ти далеко не пустопорожній мрійник, я готовий пристати на твій бік, і вже зараз маю деякі думки.

– Не поспішай. Добре обміркуй і вже на свіжу голову, після баньки викладеш. Але насамперед підготуй групу для захоплення прапора дивізії. Думаю, трьом-чотирьом бійцям це під силу. Це буде їхнє останнє завдання. Я підкреслюю – останнє. Відповідатимеш за їхню «демобілізацію». Второпав?

– Цілком. Не вперше.

– От і добре. Добиваймо «зеленого змія»… Це не прохання...

– Зрозумів, не дитина.

Над мисливським будиночком здійнявся гучний регіт.

ШПАК

Як і щодня, Мореман прокинувся о п’ятій годині. На годинник можна було не дивитися. Прокидався він не від нічних жахів, снів він узагалі не бачив, і не від якогось там шуму-гаму. Це вже була багаторічна звичка, внутрішній статут, який Мореман не порушував навіть із великого бодуна. А з бодуна він був досить часто.

За десять років, що минули після війни, Мореман змінив багато місць проживання. Родини в нього не було, він і батьків не пам’ятав, і тому катався країною, як перекотиполе, шукаючи місця, де б він міг бути найменш помітним. Для інваліда без однієї ноги це було досить складно.

Душа його прагнула до землі, у село, до ставочка, але прибулець – каліка без знайомих, у селі ставав «білою вороною». А це останнє, чого б бажав собі Мореман.

Тому й вештався у великих містах, видаючи себе за інваліда війни (хоч ногу втратив невдовзі по її закінченні), тиняючись по вокзалах та базарах, збираючи скупу копійку на прожиття.

Йому, кавалерові трьох орденів «Слави», двох орденів «Червоної зірки», декількох медалей, так остогиділо таке життя, що він запив. Запив круто, без будь-якого гальма. Але, треба визнати, ніколи не втрачав голови. Хоч би який був п’яний, не дозволяв собі хамства чи бешкету. Щоправда, гумор у нього ставав брутальнішим і сили голосу він не відчував. Та в ті роки всі ставилися з розумінням до вояків, яких покалічила друга світова. І, звичайно, солдат чи бойовий офіцер ніколи не засуджували побратимів, тим більше, що від їхнього п’яненького гомону нікому не було ніякого зла. Вип’ють ветерани, поспівають, згадають м’ясорубку, у яку потрапили, та й позасинають із миром.

Згадають… Згадували тільки в присутності таких самих, як і самі. Бо багато чого не можна було говорити. І не тому, що це була якась державна таємниця, а тому що кидало тінь на «героїку» подій і «талановитість» командування. Чого варті були «безіменні висотки», узяті на честь «Великої Жовтневої…»? А майже кримінальний характер діяльності «особістів»?

Такі спогади легко могли закінчитися звинуваченням в антирадянській діяльності й ГУЛАГом. А спогади Моремана вміщували такі таємниці, що викажи він їх – миттєво б опинився у ванні із сірчаною кислотою. І ніби й не було такого орденоносця. Тому, навіть серед подібних собі, він розповідав про чесно зароблені ордени та медалі й про важку морську службу, про побратимів, яких не повернеш і ще багато про що, лише до того моменту, коли сорок третього доля закинула його до спецзагону. А після того, як кулею роздробило ногу нижче коліна, його мали б знищити, як небезпечного свідка. Цих спогадів він сам боявся, не те щоб про них ще розповідати.

Через те й глушив свій душевний біль, образу, безпорадність оковитою. Він до кінця зрозумів, як його використовували до перемоги й особливо по війні. І від цього ставало ще огидніше. «Триматися на цьому світі? Заради чого? Кого й чому навчати? Який героїчний досвід передавати? – Майже щодня Мореман ставив собі запитання. Сам і відповідав – Та якби таке, не дай Боже, сталося, у країні значно побільшало б злочинців. Хоч їх і зараз чимало. Тільки головні – це не урки якісь. Ні! Головні у великих кабінетах сидять, при великих погонах, а як не при погонах, то на генеральських посадах…».

Щодня Моремана роздирали ці думки. Починала свербіти нога, якої не було, він робив кілька ковтків горілки з пляшки, що приготував на ранок, і занурювався в чорний морок нібито сну.

***

Цього теплого літнього для Мореман не хотів швендяти по базару, і тому зайняв «своє» місце на привокзальній площі, на розі «Гастроному», неподалік від кінцевої зупинки трамваю. Та й пивний ларьок був поруч.

Поклав на асфальт безкозирку балтійського флоту, обставив себе півколом копійками «на ребро», поставив поруч милиці та, привітно посміхаючись, почав зачіпати перехожих:

– А-гоу, братчику, пригости «біломорчиком», бо щось вуха пухнуть…

– Ой, красуне, не пропливай повз мою гавань…

– Батьку, не донесеш стільки, залиш мені трохи…

І вже за якихось півгодини сніданок був готовий. Знайомий вантажник із гастронома брав у Моремана копійки й біг до пивнушки, де йому, «для Моремана!», без черги наливали два кухлі пива.

Перекусивши й мляво потеревенивши, кожен повертався до своїх справ. Вантажник, під незадоволене буркотіння завідуючого йшов тягати ящики, а Мореман продовжував закликати у свою гавань.

Інколи підійде якийсь чолов’яга з пивом, покурити, поговорити – чи не поруч воювали. До одноногого не рідко підходили бабусі та молодиці, розпитували чи, бува, він не зустрічав їхніх синів, братів, батьків.... яких і досі немає з війни, і ні «похоронки», ні вістей про них ніяких.

Ось і тепер підійшла молода, приваблива жінка й, щиро посміхаючись, привіталася:

– Здоров був, Туре.

Моремана немов струмом ударило. Усередині все похололо, він зблід, на чолі з’явилися краплини поту.

– Заспокойся, – помітивши ці переміни, лагідно сказала вона. – Тобі привіт від Ворона.

Треба було бачити, як із безхребетного, скаліченого створіння за якусь мить народжувався Тур. Той, непомірної сили благородний звір. Каламутні, від горілки, очі засвітилися. І без того широкі плечі стали ще ширшими, груди напнулися, мов ті вітрила, обличчя засяяло від щирої, майже дитячої посмішки.

– Ворон… Ворон… Живий, значить. Живий. Як він? Де? – Не міг вгамувати хвилювання Мореман.

– Усе добре. І він живий, і Йосип. Ось, це тобі, – жінка простягнула невеличкий пакуночок, загорнутий у хустку. – Мені вже час іти, зустрінемося за кілька тижнів.

Вона ще поклала кілька пиріжків, огірків та яблук, поклонилася йому й пішла до вокзалу.

Мореман розгорнув пакуночок. Там лежав паспорт на ім’я Тараса Федоровича Шпака, військовий квиток, посвідчення на ордени й медалі та інвалідна книжка. «Жодної медальки не забув, Вороняко. Живий, бісова душа, – усміхаючись, шепотів він собі під ніс. – А ось і лист. Виходить, я ще потрібен, Богові дякувати, потрібен!».

Прочитавши листа, Мореман зібрав нехитре надбання, узяв милиці й пошкутильгав у гастроном. «Головний біль» завідуючого гастроному, взявши в нього гроші, пройшовся по відділах і приніс Мореману хліб, ковбасу, банку «бичків у томаті», і, що здивувало вантажника, пляшку мінеральної води «на завтра».

– Усе, друже, зав’язав, – усміхнувся одноногий.

– Ти що, здурів? – Перелякано спитав приятель. – Почекай мене. Я за п’ятнадцять хвилин вільний.

– Ні, друзяко, усе. Скінчилося моє циганське життя. Останній раз переїжджаю. Завтра. Тому – прощавай, – Мореман обійняв друга.

– А де ж тебе шукати? За ці два роки ти мені як брат став. Тим більше, що в мене й родичів немає.

– Не переживай. Отаборюся, дам про себе знати. Тримайся, друже, проб’ємося.

Мореман, узявши сітку із провіантом, вийшов із крамниці.

***

Антоніна виходила з вагона останньою. Постоявши мить на східцях, роззирнулася й, помітивши зустрічаючого, ступила на розпечений перон.

Не звертаючи уваги на штовханину, швидко, як міг, до неї прямував Мореман. Його не можна було впізнати. У чорному, ідеально випрасуваному морському бушлаті, хвацько вдягненій безкозирці, при орденах та медалях і з величезним букетом червоних троянд, які тримав в одній руці, а другою, спираючись, переставляв обидві милиці.

«Ну, з Богом, Парасю!» – подумки підбадьорив себе балтієць.

– Добридень, Антоніно Павлівно. Не передати словами, який я радий Вас бачити.

– Здраствуйте, Тарасе Федоровичу. Як ви?

– Усе складається якнайкраще. За годину нас чекають у ЗАГСі. Потім ресторан, пообідаємо. Тоді я покажу, де мешкатимемо, а там і на поїзд. Квиток я вже придбав. Тю, телепню, – Мореман стукнув по чолу милицями. – Це Вам, затеревенився, вибачте, – він простягнув усміхненій жінці букет.

– Дякую, – вона зашарілася. – Мені ніколи не дарували стільки троянд. Ні, квіти, звичайно, дарували, але стільки, і троянд… ніколи. Дякую. Ну що, поїхали? Це далеко?

– Та ні. Ще й морозива встигнемо попоїсти.

Антоніна не мала ніякого багажу, окрім маленької сумочки, тому вони, гуляючи, неквапом пішли до трамваю.

– Тарасе. Ой. Давайте на «ти», так буде легше спілкуватися.

– Тонічко! Із задоволенням. У мене самого ніби якір до язика був прив’язаний. Вони голосно розсміялися.

– Тарасе, а свідки є, аби заяву подати?

– Яку заяву, Тоню? Яку заяву? Нас за кілька хвилин розпишуть. І свідки є справжні. Тож, за якихось півгодини, ну хвилин за сорок ми станемо справжніми чоловіком і дружиною, – він весело посміхнувся.

– Що, вже сьогодні? – Вона ніби перелякалася.

– А чого зволікати? – Так само посміхаючись, запитанням на запитання відповів Мореман. А потім серйозно додав. – Та не лякайся, Тоню, у мене просто настрій сьогодні такий шалений. Для мене слово Ворона, це найвищий закон. І дане йому слово я сам ніколи не порушу й іншому порушити не дозволю. А тому, хто йому зрадить, умить голову відіб’ю, не встигне й оком глипнути. Ходімо. – Він знову весело всміхнувся.

Цієї миті в Тоні на душі стало так спокійно й затишно.

– Тарасе, як це тобі вдалося? Я знаю, що перед реєстрацією шлюбу термін якийсь на роздуми дається. Ніби закон такий є, що…

– Який термін, який закон? – Він розсміявся. – Завідуюча виявилася своєю, із флоту. Правда, з Чорноморського, та все одно, бойова жіночка. Я їй коньячок, цукерки, там… виноград. А вона – ні в яку. Тоді прошу: «Сестричко, та може мені жити тиждень лишилося… не дай синові життя без батька починати». Дістаю флягу спирту й окраєць чорного хліба. Тут її ніби підмінили, «Ну, братчику, – каже, – із цього й треба було починати. А то – люблю, жити не можу. Тьху. Теля». Дістала два гранчаки та сіль. Закрила «лавочку» на якийсь облік і… як сіли ми з нею! Якби чоловік її не прийшов та не допоміг добити флягу, то до ранку сиділи б. А він теж флотський. Севастополець. Вони там і здибалися. То з розумінням чолов’яга.

Мореман весело підморгнув Тоні.

– До речі, він і буде свідком із мого боку. А з твого – сестра завідуючої. Отже, усе по закону, з усіма термінами на роздуми. І не дивуйся. Ми подали заяву півтора місяці тому й за паперами вже тиждень як одружені. От тільки підписи, по-п’яні, забули поставити, – він голосно й весело розсміявся.

До Загсу вони зайшли веселі та щасливі. Їх уже чекав Віктор, той самий севастополець, теж у парадній формі морського офіцера з кортиком, орденами та погонами капітан-лейтенанта.

– Тарасе, ти що, фарватер загубив? Ми вже хвилин п’ятнадцять тут тиняємося. Там, у таверні, уже осетрина на тараню перетворюється, а їм, дивіться, хаханьки. Мерщій, повний вперед. Віктор схопив Тоню за руку й потягнув до кабінету завідуючої. Мореман досить швидко попрямував за ними.

– Ух ти, вовчара балтійський! Яку кралю на абордаж узяв! – Сміючись із-за столу вийшла невисока, але міцно збудована жіночка. – Здраствуй, Тонічко. Мене звати Катериною. Ми майже однолітки, тому ніяких по-батькові.

Вона повернулася до столу, витягла з шухляди якісь журнали, підморгнула чомусь чоловікові й весело почала.

– Маршу Мендельсона не чекайте, я вам його в ресторані потім заспіваю. Сестрички моєї сьогодні не буде, та вона потім свій підпис поставить. Давайте паспорти, ставте автографи тут і ось тут. Так. Добре, – потім комусь за двері – Марійко, ми пішли… До понеділка… Хай щастить.

Катерина ляснула долонею по закритих журналах і по-хлоп’ячи лукаво й весело озирнула присутніх і голосно скомандувала:

– Віддати швартові.

– Єсть віддати швартові, – одночасно озвались чоловіки.

***

– Ну, нічого, Антоніно, квартиру подивишся, як приїдеш із сином, – кричав Мореман, махаючи рукою навздогін поїзду, що рушав.

– Приїжджайте скоріше. Чекаємо Вас, Тонічко, – також махаючи рукою, вигукувала Катя.

«Які добрі люди. Можливо, грубуваті трохи, але теплі, щирі, без плями бруду на душі», – думала Антоніна, вдивляючись у вікно вагона.

За далекими териконами сідало сонце. «Скоріше б уже ранок. Як там Ромчик? Звичайно, він доглянутий, Зіна – подруга надійна. Та все ж серце не можна заспокоїти. Уперше залишила сина майже на дві доби. Ой, сонечко, скоріше вставай».

Тоня згадала ресторан. Спочатку було дуже весело. Стіл угинався під делікатесами, посередині стояла пляшка шампанського і якогось, Віктор казав, грузинського, марочного вина. Вино пила тільки вона. Катерина зі своєї сумочки витягла солдатську флягу, як виявилося, зі спиртом, і вже після другої чарки заспівала марш Мендельсона. Їй підспівував Віктор, але ніяк не міг потрапити в такт, і це виглядало так смішно. Він силкувався, а воно ніяк. Та все ж, хоч це було й кумедно, але дуже приємно.

– Гірко! Гірко! – Закричав севастополець.

– Вітю, не надривайся, якір відпаде. Вони що, салажата? – Охолодила чоловіка Катерина.

Та все одно Тоні захотілося і вона цмокнула Моремана в щоку. Той почервонів і завмер майже на хвилину.

– Тоню, ти його вбила, – сміючись констатувала Катя. – Нічого, зараз вилікуємо.

Катя простягнула келишок «балтійському вовчарі».

– О, інша річ, – усміхнувся Віктор – Пішли, Тарасе, покуримо.

Він витяг пачку «Казбеку» й чоловіки вийшли на перекур.

– Яка я за вас рада. Їй Богу, ти мені наче рідна сестра. Знаю тебе якихось кілька годин, а таке враження, ніби ми разом росли, – притулилася щокою до щоки Катя.

– А ти знаєш, у мене таке саме відчуття, – усміхнулась Тоня.

– Молодець, Мореман! Не може більше піклуватися про командира, то він щиро віддасть життя за його сина й за тебе. Молодець, балтієць. Справжній моряк. Справжній!

***

Уже майже рік Тарас Шпак із родиною жили у флігелі, який їм здавала самотня жінка, вдова солдата, пенсіонерка за віком Ніна Пилипівна. Сама вона мешкала в одній із чотирьох кімнат будиночка на чотирьох господарів. Кожний мав окремий вхід і невеличку присадибну ділянку. Іще до війни чоловік Пилипівни із синами збудували флігельок. Старший із двох синів мав одружитися восени сорок першого. У ті часи про те, щоб молодята мали окреме, хоч і малюсіньке, житло, годі було й мріяти. Тому цьому ударному будівництву були страшенно раді. Допомагали майбутні свати, та й, звісна річ, сусіди. Тягли хто дошку, хто кілька цеглин. Так і виріс на подвір’ї «палац».

Проте не судилося в ньому бодай одну добу пожити. Бо ніч, коли обмивали новобудову, випала на 22 червня 1941 року. І вже за два дні садиба Пилипівни, як і хати багатьох інших, спорожніла. А вже за місяць, в один день прийшли три «похоронки». Її чоловік та сини так і не доїхали до фронту. Їхній ешелон ущент розбомбили, й не багатьом пощастило потрапити до госпіталів, а фронту надійшла підмога в кількості двох десятків острижених «наголо» хлопчаків.

Коли завод повернувся з евакуації, Пилипівна, як урешті й інші мешканці навколишніх вулиць, пішла на роботу. Поки працювала, ще якось нічого було, а коли її з почестями провели на пенсію – хоч вовком вий. Спочатку зайнялася городиком, длубалася в ньому цілими днями й тихенько розмовляла із загиблими дітьми та чоловіком. Інколи, що дуже втішало стару, до неї заходила колишня наречена Василька. Та, коли та вийшла заміж, відвідувати стала рідше, а потім і зовсім пропала. Казали, переїхала на батьківщину чоловіка. Це зовсім вибило землю з-під ніг старої.

Городик заріс бур’яном, подвір’я не метене, у хаті розгардіяш і тільки в кутку, де висіли фотографії, а внизу на столику, вкритому чистенькою серветочкою, стояла іконка й горіла лампадка, та жодної порошинки ані на рамках, ані на підлозі. І в Пилипівни з’явилася для когось може й згубна, але не для неї, звичка.

Щодня вона, тендітна, в окулярах із товстелезними лінзами, з ковінькою йшла до невеличкого магазину й довго дивилася на вітрину. Потім пошепки: «Душа, чого ти бажаєш? Горілочки? Зараз. Зараз».

– Чуєш ти, червонопикий? – Зверталася вона до продавця й завідуючого в одній особі. – Душа бажає горілочки. Дай чекушку, сирок плавлений і «городську» булочку.

Інколи сирок замінювався тюлькою.

Пилипівна «на нюх» не переносила здорових, сильних чоловіків, на яких хоч поле виорюй, а вони торгують квасом чи квитки в трамваях перевіряють. Тому й зверталася до них, як до непотребу. І коли до неї, за порадою сусідів, звернувся інвалід війни, колишній моряк «… чи не візьмете постояльців у флігельок?» – Пилипівна відверто зраділа.

– А де ж постояльці? – Уперше за багато років вона усміхнулася.

– Та невдовзі, якщо домовимося, приїде дружина з сином.

– Ой, із сином! – Зраділа стара. – А скільки ж йому років і як його звати? Ой, яка радість. Ой, дякую тобі, Боже, що онучка мені послав, хоч перед смертю бабусею стала.

– Ромчиком… – Розгубився Мореман. – Постривайте, як то – стала? Ми ж іще не домовилися…

– А тут і домовлятися нема про що. Про що домовлятися? Ти хіба не знаєш, онучатко моє до мене назовсім приїжджає. У-у-ух ти, телепню. Мені, якщо не вистачатиме колись у кінці місяця, купиш чекушку «Московської», сирок і булочку. От і вся домовленість.

– Добре, мамо. За нами не заіржавіє.

Так і породичалися потерті лихою долею чужі люди. Невдовзі до їхньої родини приєднався ще один «родич». За стінкою у Пилипівни жило подружжя. Війна забрала в них сина, а невістка з онуком переїхала до своїх батьків, аж десь під Москву і з того часу ні слуху, ні духу. Дружина Зотовича, так усі звали сусіда, тяжко захворіла на серце і невдовзі померла, залишивши чоловіка на старість самого. Пилипівна, добре знаючи що то значить залишитися без рідні, спочатку через Ромку передавала дрібні гостинці, а одного разу попросила Моремана: «Тарасику, поклич Зотовича до мене на іменини, може щось і подарує пеньок старий». Зотович був щиро радий знайденому родинному вогнику й готовий був віддати все, аби до смерті цей вогник не згасав.

***

Мореман пішов на завод у ливарний цех, модельником. Робота була сидяча, майже не вимагала пересувань, а лише ретельності й точності у виготовлені моделей для литва. А в нього, як казали, «золоті руки» й виробляв він із дерева такі чудасії, що навіть директорові доповідали: «Якщо Шпак зробить модель, то після литва деталі можна майже на обробляти». Цінували його як майстра, та, на жаль, це не відбивалося на зарплаті. Гроші виплачували більше облігаціями, аніж у радянських рублях і тому на сімейній нараді Тоня оголосила, що теж іде на завод.

– Правильно, – майже одночасно виголосили думку Зотович із Пилипівною.

– Ромку влаштуємо в дитсадок. Мені обіцяли допомогти, – почав було Мореман.

– Ой, людоньки, держіть мене втрьох, – зарепетувала Пилипівна. – Ану дайте мені лозину, ні, Зотовичу, неси голоблю, я відходжу цього йолопа. – Вона замахнулася костуриком на Шпака. – Який дитсадок, який дитсадок? При живих бабі з дідом. Я тобі покажу дитсадок.

У кімнаті здійнявся нестримний сміх. Сміялися, хапаючись за животи, з очей текли сльози. Пилипівна трохи постояла, спантеличено озираючись, а потім, пригорнувши Ромчика, й собі засміялася. Сміялась і плакала примовляючи: «Нікому тебе не віддам, шпаченя моє ріднесеньке».

Нарешті закінчилися митарства Моремана з усиновленням. Катя допомогла. Сварилася: «Чого ж ти, дурню, зразу мені не сказав?». Та все минулося. За Ромкою, як це здебільшого буває, від прізвища з’явилося прізвисько. Він став просто Шпаком. Шпак та й годі. Сусіди бачачи, як сім’я йде вулицею, голосно перегукувались: «О, шпаки полетіли». Згодом і Пилипівну стали звати, як і Тоню, – Шпачихою. Тільки Зотович лишився Зотовичем. Жили, як то кажуть, не на широку ногу, та все ж щасливо.

***

Без малого Шпака не обходилася жодна подія, звичайно, котра була б варта уваги п’ятирічного хлопця. Він скрізь устигав. І чобітки об футбольного м’яча побити, і в магазин збігати, і побитися, і в черзі, якщо треба, постояти. Інколи за бешкет йому діставалося й від Зотовича кропивою. Пилипівна влаштовувала старому галасливу сварку, а потім лагідно переконувала малого, що так робити не можна і, злегка ляснувши, посилала «шпачка» до Зотовича вибачаться. Треба сказати, ця наука давалася взнаки. Ромка досить скоро навчився визнавати провину, але тільки коли дійсно визнавав себе винним.

Якось прийшов додому похнюплений, із синцем під оком та роз’юшеним носом.

– Мамо, а це правда, що тато мені не тато, і бабуся, і Зотович не рідні нам?

– Хто це міг тобі таке сказати? Яка чорна, заздрісна душа могла таке вигадати? Не слухай, синку. Вони нам найрідніші. – «Нехай Бог простить мені цю неправду». – Хто це тобі таке сказав?

– Та, Колька Остапчук. То я йому так врізав. А він же здоровий який. То я вхопив дровеняку, й так віддубасив… Але вибіг його старший брат і мені закатав. Нічого, я, як підросту трохи, то й тому бовдурові дістанеться.

***

– Поголос про всиновлення… Це ж, напевно, батьки про це говорять, – жалілася увечері Антоніна Мореманові – Бо звідки той шпанюк міг таке вигадати?

Мореман сидів ніби й спокійний, та все ж видно було – ця новина його зачепила за живе. Він мовчки підвівся, узяв милиці й, сказавши: «Вийду покурю з мужиками», пішов із хати. Дорогою до Остапчуків, Мореман підійшов до столика на вулиці, де сусіди грали в доміно, нічого не пояснюючи запросив їх у гості до Остапчука.

Щойно старший Остапчук відчинив двері, як отримав страшенної сили удар від Моремана й, тріснувшись об паркан, гепнувся на землю.

– Тепер слухай мене уважно, упиряко, і ви мужики слухайте, якщо ще хоч раз я дізнаюсь, якщо ще хоч раз почую, що моя родина, чуєте? моя родина, мені не рідна – враз доправлю до лікарні, і все життя на ліки буде той працювати, хто ще хоч раз подібне ляпне.

– Та ти що, Федоровичу? Це що, ця сука могла таке втнути? Ах ти ж паскудо, – чоловіки підійшли ближче.

Вони майже одночасно плюнули на Остапчука, котрий уже тихенько скиглив, та й пішли геть. Новина, звісно, того ж таки вечора була відома мешканцям селища. І зранку родина Остапчуків відчула, що таке бойкот.

Остапчук вважався непоганим токарем, але заяву йому підписали одразу. Не умовляли, як інших фахівців, а розрахували без відробітку, хоча той і сподівався на вмовляння та якесь співчуття з боку керівництва цеху. А невдовзі родина кудись переїхала. Ніхто не знав куди, та й знати не хотіли.

– Кулаками справи не вирішуються, – гнівно почала було Антоніна виговорювати мовчазному Мореманові накипіле.

– Мовчи, жінко, – підвищив голос Зотович.

– Правильно, старий… Мовчи, – підхопила Пилипівна. – Тарас учинив, як справжній чоловік, як голова роду. І нехай усі знають, що ображати Шпаків небезпечно.

– Все одно, так не можна, – продовжувала гніватися Тоня, та все ж, була горда й щаслива, що Тур залишився Туром і слів на вітер не кидав.

– Тонічко, я ніколи не захищатиму Романа, якщо він винен. Можеш мені повірити. Але якщо його ображатиме той, кому він не може відповісти, нехай начуваються, – твердо сказав балтієць і, дістаючи цигарку, вийшов на вулицю.

***

1 вересня 1959 року, Ромчикові друзі пішли до школи. Подивитися свято «першого дзвоника» пішов, звичайно, і він. Так багато дітей одразу він іще ніколи не бачив і йому страшенно захотілося до великого дитячого гурту. Але що зробиш? Сім років йому буде тільки наприкінці жовтня, а нема років – до школи зась. Додому прийшов як у воду занурений, де й поділася непосидючість. Сів на лавці біля двору й, гойдаючи ногами, сумно роздивлявся спорожнілу вулицю. Та раптом якась іскорка сяйнула в очах. Він підхопився й стрімголов полетів до хати.

– Бабусю, бабусенько, а зший-но мені з оцього портфельчика, – Ромка простягнув Пилипівні жмут цупкого поштового паперу.

– О, а це ще навіщо?

– Та ми будемо завтра в школу гратися, – не моргнувши оком відповів малий.

– Це добре. А нудно не буде? – Усміхаючись поцікавилася стара. – Адже в школі треба довго й тихо сидіти за партою. А в тебе шило в одному місці, чи ти зможеш?

– Що, правда? – З острахом перепитав Ромка.

– Як для тебе, то цілу вічність, – розсміялася Пилипівна.

***

– Зотовичу, ти Романа не бачив? – Зранку питала стара.

– Певно, десь гасає. Зголодніє – прибіжить. А навіщо він тобі? Чи скучила вже?

– Та ні. Ой, що це я мелю? Може й не скучила, а без того шибеника якось усе спорожніло. Еге ж? Хотіла взяти його до магазину.

– Що, душа чогось бажає? – Усміхнувся Зотович.

– Помовчав би вже, пеньок старий, – незлобливо пробурмотіла Пилипівна й пішла собі.

***

– Дітки, а хто може розповісти віршика? – Звернулася Зоя Василівна до маленьких учнів.

– Я можу, – махав рукою, аж встав навшпиньки, Ромка. – Я знаю багато.

– Ну давай, виходь до дошки, – трохи розгубилася від рішучості учня вчителька.

Ось уже третій день вона бачила цього найменшого учня, знала як його звати, але все якось не наважувалася вказати директорові на помилку канцелярії, що досі цей учень не внесений до класного журналу.

Ромка читав Пушкіна, Твардовського, Маршака не даючи передихнути ні собі, ні слухачам. Нарешті, украй здивована вчителька спромоглася зупинити декламатора:

– Досить, Ромочко, досить. Дуже добре. А до скількох ти можеш рахувати?

– Я не знаю.

– До двадцяти можеш?

– Можу, адже цифри повторюються. Я не знаю що буде після 999, тобто, як це називається, – соромлячись зізнався Ромка.

Після уроку Зоя Василівна рішуче зайшла до кабінету директора.

– Василю Терентійовичу, що це за неподобство? У мене в класі на одного учня більше, ніж за списком. Учня дуже здібного, а в канцелярії тільки вчора обіцяли розібратися. І невже так важко знайти документи одного хлопчика?

– Ні, не важко, – усміхнувся директор. – Просто таких документів у школі немає. Це «заєць» від навчання. У мене вперше в практиці такий випадок. А що робити – давайте порадимося.

Наступного дня Мореман і Тоня прийшли до школи. Уроки вже закінчилися й школа була неприродно тихою.

– Добрий день, – зустріла їх учителька. – Ви батьки Роми Шпака?

– Так, – хвилюючись відповіла Тоня. Мореман узагалі не міг слова промовити.

– Не хвилюйтеся. Ходімо, директор чекає.

***

– У нас нестандартна ситуація, – після привітання почав директор – Ви вже знаєте чому вас турбуємо?

– Відверто кажучи, ні. Сусідський хлопчик щось говорив про Романа, та так невиразно, що ми нічого не второпали. Тільки зрозуміли, що нас викликає директор школи, – як із кулемета проторохтів Мореман.

– Так, дещо трапилося, – усміхнувся директор. – Ваш син, – Шпак підскочив. – Сидіть, сидіть, заспокойтеся, нічого страшного він не зробив. Просто, ось уже чотири, – він подивився на вчительку, – я не помиляюся? Чотири дні ваш син присутній на уроках. А ми, на наш сором, тільки зараз звернули на це увагу. Я вважаю, ви, як батьки, повинні тактовно пояснити, що йому ще рано до школи. Боюся, у такому віці дитина може перевтомитися, адже навіть на вигляд не скажеш, що він фізично міцний хлопчик. Що скажете?

– Ну, я не знаю, – Тоня розгублено глянула на чоловіка. – Ми навіть не знали... думали він гасає десь по вулиці… Та й ми ж на роботі, а батьки наші звикли, що Ромка цілими днями ватаги водить за собою, то й не переймалися, – вона спантеличено глянула на вчительку.

– Дозвольте мені сказати, – узяла ініціативу Зоя Василівна. – Я найпильнішим чином придивилася до хлопчика. І ось що маю сказати. Роман – це не проблема. Проблема буде років через п’ять, коли йому набридне шкільна програма. Ото буде проблема. Як його вберегти від тої нудьги? Ото буде проблема, – повторила задумливо вона. – Кажете, кволий на вигляд? Та в нього енергія через край плеще… Одне слово, краще підготовленого учня в мене ще не було. От, – підсумувала вчителька.

– Та-а-ак, – директор зняв окуляри, потер очі. – Та-а-ак… Оформляймо його. Нехай учиться, а там побачимо. Можливо, Зоя Василівна має рацію, і проблеми нас іще тільки чекають. А може й ні.

***

– Ромко, пішли після школи до мене, – запропонував малому Шпакові його однокласник Миколко. – Мені дідо конструктора прислав…

Перед самою хвірткою Миколка раптово зупинився і якось знітився.

– Що трапилося?

– Та розумієш, у нас на подвір’ї страшенний собака, я його боюся та й тато теж, тільки мама його приборкати може. Вона скоро прийде. Почекаємо?

Хлопці тихенько зайшли у двір і притулилися до паркана.

– Не бійся, Кудлай сюди не дістає – пояснив Миколка.

– А я й не боюся.

Ромка намацав у кишені пряника й кинув до самої буди. Величезний, як теля, кудлатий собака, мовчки, пильно дивився на хлопців. Потім боком підійшов до буди, обнюхав подарунок і одразу почувся страшенний хрускіт, бо пряник таки був сухенький.

– От бачиш? Чого його боятися? – Ромка зробив крок уперед присів, нахиливши голову.

Це й врятувало хлопця від неминучої смерті. В один стрибок собака подолав відстань до жертви і, якби хлопчина стояв, то вп’явся б іклами в горло, а так усією пащекою закрив Ромчине обличчя. Хлопчика відкинуло назад, до хвіртки. Миколка зіщулився в клубочок і сидів білий, мов крейда, з переляканими очима, не в змозі, здавалося, й дихати.

Ромка підхопився на ноги, закривши обличчя руками, заревів. Ліве око заливала кров.

Антоніна збиралася на другу зміну, старі мляво сварилися, та всі завмерли, коли ще здалеку почули Ромчине виття.

– Ой лишенько, – вона підхопила сина на руки.

Серце розривалося на дрібні шматочки, та все ж спромоглася тихо й лагідно прошепотіти малому на вухо: «Синочку, не плач так голосно, ти ж уже дорослий чоловік».

Якби це було сказано інакше то, непевно, не мало б ніяких наслідків, а так… Ромка зціпив зуби й чути було тільки тихенький стогін і гучне, шипляче втягування повітря.

***

– А лікар мені каже, – розповідала Тоня, – рани не страшні, хоч і глибокі, око ціле, от тільки губа розірвана до зубів і, якщо не зашити, то в нього буде три губи, і між двома верхніми буде видно зуби. Тільки шити будемо без наркозу, малий у шоковому