Ілюзії великого міста

Ілюзії великого міста

Оксана Щирба

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об'єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо - і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Електронна версія створена за виданням:

УДК 821.161.2’06-32 

Щ 87

Щирба, Оксана.

Щ 87 Ілюзії великого міста / Оксана Щирба. – К. : Саміт-книга, 2018. – 272 с.

ISBN 978-617-7672-91-2

Нвер – типовий мажор, представник золотої молоді, мешкає в розкішному будинку за містом, веде бурхливе й безтурботне життя, де пріоритетними є секс, алкоголь і наркотики. Водночас він ненавидить усіх, хто належить до інших соціальних прошарків.

Назар – хлопець, чиє життя минає в старій хрущовці, ще й в інвалідному візку. Однак він працює, навчається, допомагає іншим.

Що поєднає історії цих двох різних людей?.. Що розділить їхні життя на до і після?.. Зрештою, чи здолають герої цього захопливого роману психологічні й фізичні бар’єри, що досі існують у нашому суспільстві?

УДК 821.161.2’06-32

ISBN 978-617-7672-91-2

© Щирба О., 2018 

© «Саміт-книга», 2018

Пролог

Світло нещадно вдарило в зіниці, сколихнувши закам’янілі від спокою повіки. Він злякано поглянув навкруги: занадто білі (це неабияк дратувало) стіни, що віддавали порожнечею і примарним божевіллям, наче в буцегарні. Педантично розставлені крісла й тумбочки, на яких акуратно складені коробочки з препаратами та різні баночки й шприци – все змішувалося в одну величезну купу й з шурхотом котилося схилами його пам’яті до реальності, якій він не міг зарадити. На підвіконні стояли свіжі квіти, їхній запах лоскотав ніздрі, нагадуючи щось близьке, рідне, тепле й дороге. За вікном шарудів дрібний сніг, і це ще більше тривожило й лякало. Де він узявся, якщо лише вчора стояв спекотливий липень, без дощів, прохолоди та жодної пощади до втомлених, спітнілих і знервованих людей? Він планував розважитися у вандрівці¹, опісля винайняти розкішну хоромину² в горах і поринути в глибоку екзальтацію. Мріяв запекти рибу на мангалі під гучний передзвін гітари й заснути після шаленого сексу з випадковою незнайомкою. У нього було так багато планів... Найголовніше – майбутня поїздка до Єревана. Але що трапилося? Він геть нічого не пам’ятає і не розуміє. Відчуває себе телепнем, наче хтось викроїв ножицями добрий шмат часу з його життя.

Снігова крупа хвилями налітала на шиби, мовби знущаючись і водночас нахваляючись своєю силою. А може, це лише зйомки фільму і сніжок штучний? Казкові орнаменти на оболоні³ свідчили про інше. Хотів встати, прочинити вікно й перевірити реалістичність картини за межами лікарняної палати, та не зміг поворухнути пальцями ніг. Їх ніби металевим ретязем зціпило в жорстке коло. Стало геть лячно, невідомість ще глибше сколошкала душу. Квіти втратили запах або ж він перестав його відчувати. Стіни в палаті зблякли. «Я таки у божевільні»,– подумав він і поринув у сон...

*****

Рипнули хрумтливим відгомоном двері – скрипуче та невдоволено, наче хтось рвучко смикнув за ручку. Біла, напівпрозора постать не увійшла, а заплила в палату, помережану цятками денного світла. Хлопець, зауваживши фантом, закляк у ліжку, відчувши неприємне лоскотання на дні свого серця, що бузьком виривалося із кволого тіла, шалено калатало, воліючи вилетіти через кватирку у світ, де не буде ані уявних, ані реальних жахіть. Він щось ледь чутно мугикнув, пошкрябав гамалик⁴, ущипнув себе кілька разів за щоку, міцно стиснув повіки – до потріскування у скронях, знову розплющив очі й відсахнувся: постать наблизилася настільки, що він відчув її важке дихання, схоже на сопіння старого пса. Стало геть нестерпно. Засмерділо острахом з оковитою. Дивне відчуття виникло в пам’яті й промайнуло стрічкою, зачепившись десницею⁵ за турнікет правої півкулі мозку.

— О Боже! Не може бути! Ти що, смерть? – навісніючи, вигукнув юнак.

— Невже я красива? – здивовано зиркнула на нього потвора.

— Ні, ти...

— От-от... А заглада⁶ – красива. Самотня і красива... А я? Подивися на мене!

— Не хочу! Ти виглядаєш як смерть!

— Ти шукаєш легких шляхів, але не завжди буває так, як ти хочеш,– засміялася істота, хитнувши величезною головою.— Є ще обставини, на які ти так часто чхав. Є й інші люди, окрім тебе – єдиного й неповторного. Ти їх помічав коли-небудь?

— Не второпаю, про що ти. Нічого не розумію і не можу пригадати, чому я тут і що...

— Зараз я тобі допоможу. Все ти маєш пам’ятати, бо глузду не втратив. Закрий очі, розслабся... Важливе інше: чи готовий ти пережити все заново? У спогадах. Просто зараз?

— Я хочу знати, що зі мною. Вчора було літо... А зараз зима... Суцільне божевілля. Сон, мабуть... Все це незбагненне для мене,– бідкався хлопець.

— Ну що ж... Ти сам просив.

Палату огорнула густа пітьма, а наступної миті час, наче віз, залишений без коней на схилі, загуркотів у зворотному напрямку...

Перше знайомство

М ене звати Нвер. Моя історія розпочинається, як багато схожих історій у сотень, тисяч, мільйонів інших людей. Утім, я завжди знав і розумів, що ніхто не почуває себе так упевнено та захищено в цьому світі, як я. Бо історій багато, а я такий один. Народився я в Єревані, в місті, помереженому вулканічними хребтами. Зростав поміж горами в ковші неймовірного, свіжого до скрипу повітря, шаленстві природної свободи, поміж старовинними монастирями та найдавнішими храмами, сучасними торгово-розважальними центрами, атракціонами й автопарками – на перетині минулого й сучасного, давнього й нового. Увечері, коли лельом-полельом спадала спека, тато відводив мене на Площу Республіки. Він любив крадькома спостерігати за потоком туристів, вивчати їх, немов когось шукаючи очима. Я любив цю площу взимку, коли її прикрашали десятки казкових силуетів і святкова ялинка в яскравих вогнях. Досхочу намилувавшись красою головної площі та скуштувавши вірменських страв у місцевому ресторані, ми з татом поверталися додому, в Арабкир – один із найбільш успішних округів міста, де нас чекала мама з вечерею. Та ми поверталися ситими й жадали після вечірніх розваг лише спочинку в теплому ліжку. Пригадую, як мама ображалася, бо старалася, куховарила, виварювала – не для себе ж. Тож нам доводилося вечеряти вдруге, після чого на наших животах можна було вибивати барабанний дріб. У нашій сім’ї панувало багато гарних традицій. Щонеділі, наприклад, ми ходили до собору Святого Григорія Просвітителя – найбільшого релігійного комплексу в місті, а мені він також здавався найбільше принадним і найвеличнішим. Щоразу я здіймав очі на каплицю Святої королеви Ашхени, що входила до комплексу церкви, і з хвилину мовчав, мріючи про гори: коли-небудь торкнутися їхніх вершин – і рукою, і стопами, і серцем. Я спостерігав за туристами, що із роззявленими ротами метушилися коло дзвіниці, яка розташована біля парадного входу, і думав про те, як мені таланить: я можу щотижня відвідувати це чудове місце й насолоджуватися рідкісною прадавньою атмосферою та фантастичними краєвидами. Решту дня я проводив із батьками – вони не ходили в гості й не приймали нікого вдома, щоб більше часу присвячувати мені. Ми багато розмовляли, смакували ламаджо⁷ й курячий кебаб, долму, рис чи баклаву – мама готувала щедро та багато, щоб ми з татом ніколи не залишалися голодними.

В Арабкирі проводили тижні різних кухонь: вірменської, української, італійської тощо. Щоразу готували щось нове, хоча найбільше мені смакувала саме українська кухня – варениками з сиром я б ласував щодня. Тато ж, як корінний вірменин, більше полюбляв місцеві страви. Наші уподобання перепліталися, створюючи неабияке харчове розмаїття. Також усій нашій родині подобалися тривалі прогулянки містом, під час яких ми розважалися на різних атракціонах, відвідували кінотеатри, виставки та музеї. Зрештою, у мене було все, про що мої однолітки лише мріяли: увага чудових батьків, безліч іграшок і розваг, а ще – багато любові. Проте наразі не було гір. Я бачив їх, але відчути не міг: батько категорично відмовлявся показати мені, що там – ближче до хмар. Казав, що на все свій час, а я поки що замалий. Від того, що на моє бажання не зважають, я нервував і навіть лютував, грюкаючи кулаками по столу. Мама заспокоювала, прагнула пояснити, що тато хвилюється, вважаючи передчасне знайомство з верхів’ями гір небезпечним. Згодом я дізнався про справжню причину того, чому батько відкладав таку бажану для мене мандрівку. Його близький друг, якого він вважав майже за рідного брата, пішов якось у гори й не повернувся – зник безвісти. Багато років минуло відтоді, та його так і не вдалося відшукати.

Я був єдиним і довгоочікуваним сином у сім’ї, тож наді мною тряслися, як над золотим яйцем. Я не знав ні фізичних покарань, ані моральних потрясінь. Навіть голосу на мене ніколи не підвищували, попри те, що я цього нерідко заслуговував; мене оберігали як зіницю ока, як найдорожчий і найсокровенніший скарб. До шести років я й не підозрював, що коли-небудь доведеться залишити Єреван і строкаті вершини, які вабили мене ще з раннього дитинства, кликали до себе, заманюючи своєю таємничою незвіданістю. Я обіцяв собі, що коли-небудь неодмінно підкорю ці вершини, осягну їхню красу й силу. Проте наразі мрія залишалася тільки мрією. А тут ще й батькам забагнулося залишити Єреван і переїхати до України – назавжди.

Це була татова ідея. Чи радше рішення – чітке, як наказ, що не підлягає обговоренню. Голос батька в нашій родині мав неабияку вагу, тож мама не заперечувала. Навпаки, вона неабияк зраділа. Мені навіть здалося, що вона втішена цим більше, ніж коли голубить мене. Я ревнував її до невідомого Києва, куди невдовзі ми мали вирушити. Водночас мені кортіло довідатися, чим цікаве й унікальне це місто.

Переїзд був спонтанним і надто швидким – я не встиг схаменутися, як батьки спакували величезні валізи, а квитки та інші необхідні документи вже лежали на шафці. Мама схвильовано переглядала речі, чи раптом нічого не забула, а тато спокійно обходив кімнати, перевіряючи, чи все вимкнуто. Квартиру, де ми мешкали, вирішили не продавати – нехай поки стоїть зачиненою. Зрештою, в Єревані залишаються родичі та друзі, тож приїхати сюди завжди буде до кого.

Мене догризало запитання: навіщо нам переїжджати? Я плакав, вередував до істерики, прохав батьків передумати, але мене без жодних пояснень лише обдаровували суворими поглядами. Зі мною так поводилися вперше, і це мене добряче ошелешило. Відтоді щось надірвалося в дитячому серці, і я затамував образу на тата – ініціатора цього переїзду. Я прощався з хлопцями-сусідами, тиснув їм руки, обіцяючи уже наступного місяця повернутися. Прощався із русявою дівчинкою з нашого двору – і вона насипала мені пригорщу смачних карамельок, якими й раніше мене часто пригощала. Також подарувала шабатурку⁸ , в якій лежав аркуш паперу з намальованим серцем. Передчував щось лихе, огидне, густе та в’язке – страшна незвіданість перетискала дихання й огортала очі пітьмою.

Київ зустрічав дощем і холодним вітром. Грім гаратнув просто над головами, очамрілими від втоми. Клапті сірої повсті клубочилися над будівлями. Усе довкола хлюпотіло-танцювало, завівало вологою за комір, стукало сотнями обцасів у мокрий асфальт, утікало промоклими до тіла сукнями в магазини, попід стріхи будинків і в таксі, яке ловили на проїжджій частині помахом руки; гучало незнайомими голосами, співало коханням, пристрастю, сварками, роботою і відпочинком. У кожного мешканця великого міста існував свій маленький простір, мікросвіт, який втискався у величезну мозаїку загальної метушні. Я спостерігав за життям мегаполіса крізь вікно автівки, яка прямувала до нашого нового дому. І саме тоді, в русі, я відчув, що починаю дорослішати, і збагнув, що полюблю це місто. Вперше і назавжди.

Інакше й бути не могло, адже у Нверових жилах текла й українська кров. Мати народилася і виросла в Києві. Закінчивши університет, вона познайомилася з Єгіазаром, який саме тоді приїхав у робочих справах лише на кілька днів. Єгіазар закохався в чарівну, розумну, ніжну, хупаву⁹ й палку українку, заприсягнувшись, що підкорить її серце. Ірина ж вагалася, відштовхувала гарячого іноземця, тому що побоювалася чоловіків інших національностей. Єгіазар виявився дуже наполегливим і рішучим – зволікання Іри ще більше розпалювало й мотивувало його. Все частіше він почав навідуватися до Києва – уже не в справах, а щоб побачити чорняву україночку. Іра тим часом зі свіжим дипломом на руках шукала роботу. Однак усюди їй відмовляли, нічого не пояснюючи. Виснажена та пригнічена милоданка¹⁰ вже й не знала, в який бік їй бігти. Можна було скористатися допомогою родичів, які мали можливість її непогано працевлаштувати, та це розглядалося як останній варіант. Кмітлива й завзята дівчина щиро вірила, що сама зможе пробити простець¹¹ крізь громіздкі життєві перешкоди. Коли пороги оббила, коліна подряпала, а руки тремтіли від хвилювання й відчуття цілковитої безвиході, знову виринув Єгіазар, неначе Посейдон із моря. Ірина вирішила ризикнути й погодилася поїхати до Єревана – тільки на кілька днів.

Це відбулося чудової весняної пори, коли в Києві рясніли-горіли каштанові свічки, а вулиці вирували молодістю, коханням і свіжістю. Вона з дивним острахом їхала в аеропорт, де біля реєстраційної стійки чекав він... Пройшовши контроль, зателефонувала батькам і повідомила про нетривалу подорож. Та мандрівка затяглася. Ірина вийшла заміж за Єгіазара й залишилась жити у Вірменії, про що жодного разу не пошкодувала. Чоловік забезпечував її та Нвера усім необхідним, тому потреби працювати не було, хоча й хотілося. Натомість займалася вихованням Нвера. Втім їй бракувало рідного міста – тихими ночами, у снах, вона брала сина за руку і входила до рідної хати.

До України навідувалася нечасто – Єгіазар боявся відпускати вродливу дружину на батьківщину. Їздити утрьох випадало не завжди, бо Єгіазар багато працював. Згодом його бізнесові справи різко погіршилися, він усе частіше позичав гроші, загрузаючи в боргах, поки одного разу, через давні зв’язки, не отримав вигідної пропозиції від одного зі своїх колишніх партнерів. Єгіазар розумів, що йде на шалену авантюру, але внутрішньо відчував: таки варто спробувати. Успіх не забарився, і вже через півроку він упевнено почував себе на українському бізнес-ринку. В українській столиці йому фортунило щокроку, не те, що в рідному Єревані.

Вільне володіння кількома мовами, холодний розум, знання цифр і методів, як ці цифри подвоїти, заробивши, привели до того, що на Єгіазара посипалися різні проекти та пропозиції, але тільки в Україні. Тож він і вирішив переїхати, бо працювати дистанційно було майже неможливо.

Уже через кілька років Єгіазар став одним із найуспішніших і найбагатших київських бізнесменів. Енергетика столиці вдало вписалася в його енергетичне поле, ставши сприятливим підґрунтям для кар’єрного зростання. Величезний особняк за містом, де шелестіли буйні ліси та плюскотіли озера, кілька квартир, автомобілі найдорожчих марок. Ірина нарешті змогла долучитися до робочого процесу, допомагаючи чоловікові,– тут, на батьківщині, вона почувалася значно впевненіше. Сипала ідеями, мов перлинами, що Єгіазар аж дивувався, розцвітав, запалювався і вкотре закохувався. Робота ще більше зблизила їх, пристрасть запалахкотіла новими барвами. Тільки вже не було часу на традиції, яких вони дотримувались у Вірменії: ні на родинні недільні розмови, ні на прогулянки із Нвером у центр міста. Хлопчик відчував усе менше і менше уваги з боку батьків. Любов почали вимірювати грошима – їх було так багато, що Нвер міг робити із банкнот сніжинки-витинанки. Дитяче серце стугоніло голодом до материнського тепла, холодом і байдужістю до інших людей. Нянечка, яку звали Нора, була чужою людиною – її присутність дратувала малого. Їжа, яку вона готувала, зовсім не смакувала, казки, які оповідала, видавалися незрозумілими й нецікавими.

— Мамо, я так скучив за твоїми варениками,– прощебетав Нвер, вистрибуючи мамі на коліна, коли та, повернувшись пізно ввечері, вмощувалася на дивані, щоб переглянути телевізійні новини.

— Сину, ти ж знаєш, що мамі не до вареників. Мама з татом багато працюють, щоб у тебе, Нверику, було хороше майбутнє... А вареники тобі зліпить Нора. Іди до себе в кімнату. Я дуже втомилася і хочу відпочити.

Більше Нвер нічого не просив. Почувши біля матері запах цигарок, хлопчик скривився, наче скуштував недозрілого аґрусу, і понуро опустивши голову, рушив до дверей своєї кімнати.

Ірина навіть поглядом не провела засмученого сина. Витягнувшись на дивані й розстебнувши верхні ґудзики сатинової блузки, вона задоволено, як перська кішка, муркнула і закотила очі вгору. Допомагаючи Єгіазару в бізнесі, а саме – ведучи всю фінансову документацію та супроводжуючи чоловіка на різних перемовинах, жінка так виснажувалася, що, повернувшись додому, їй бракувало сил бодай на прості розмови з сином, якого любила не менше, ніж раніше. Утім, важко було пояснити малому хронічну перевтому й непорозуміння, що виникали інколи з чоловіком. Єгіазар і далі не хотів, аби Ірина працювала – він прагнув відновлення їхніх вірменських звичаїв, коли в сім’ї був час для посиденьок і прогулянок. Згодом робота, гроші, популярність у бізнесових колах так поглинули Єгіазара, що він змирився з шаленою амплітудою різноманітних подій свого життя. Що більше він