Стежка в долонях

Стежка в долонях

Стежка в долонях

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об'єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо - і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Електронна версія створена за виданням:

УДК 821.161.2’06-32 

Щ 87

Щирба, Оксана.

Щ 87 Стежка в долонях / Оксана Щирба – 2-ге вид., випр. – К. : Саміт-Книга, 2018. – 288 с. 

ISBN 978-617-7560-67-7

Як віднайти свою стежку та міцно затиснути поміж долонями, не втративши щастя? Повернутися до самого себе, зазирнути у свій внутрішній світ, визначитися з власними бажаннями та посіяти частинку добра? Герої оповідань люблять, ненавидять, втрачають і шукають; помиляються, пробачають, мріють і борються. Усі вони такі різні, і водночас поєднані спільною стежкою – глибоко емоційні, реальні, взяті з життя і пережиті авторкою особисто.

Ці історії для тих, хто вміє плакати і сміятися, думати і переосмислювати, хто не боїться змінювати світ навколо себе.

УДК 821.161.2’06-32

ISBN 978-617-7560-67-7

© Щирба О., 2018 

© «Саміт-Книга», 2018

Ангели також плачуть...

Слід пам’ятати, що в театрі людського життя роль

глядача відведена лише Богу й ангелам.

Френсіс Бекон

Ангел тихо наблизився до ліжка хворої, ніжно і обережно, щоб не наполохати, вглядаючись у бліде, майже неживе обличчя п’ятирічної дівчинки. Вона спала. До її тендітних рученят медсестра прикріпила різноманітні дротики та шнурочки, які лякали Ангела. У палаті знаходилося багато незрозумілого та чужого – це йому було не до вподоби Але дівчинка була такою гарною, що Ангел, здавалося, закохався в неї. Хотів підійти та обійняти її, але зупинився, високо піднявши золотисті брови. Біля ліжка похилився і плакав молодий чоловік, збиваючи чорно-сиву піну на голові.

— Боже, врятуй її! Це єдине, що в мене є...

Ангел був надто слабким та юним. Йому заледве вистачило сил, аби дістатися сюди та не впасти у безлюдді. Дівчинка так вабила до себе, а батько виглядав таким нещасним та безпорадним, що Ангел вицідив останні сили зі свого тіла, й поцілував хвору дівчинку, обійнявши її знеможене тіло гарячим крилом.

***

Повільні кроки неприємно дзявкотіли об хрумкий напудрений сніг, квапливо випереджаючи думки, що гуділи в молодій дівочій голові Довга, до самих п’ят, норкова шуба, час від часу перечіплялася за носи шкіряних чобіт на високих обцасах, від чого юна особа гнівалася, супилася, наливаючи великі, набиті силіконом, губи червоним гнівом, який довгими язиками душив охоронця, що, наче пудель, біг за своєю хазяйкою, час від часу оглядаючись навсібіч.

— Так мы успеваем? – скреготіла дівчина.

— Татьяна Степановна, да, – відповів чоловік у чорному костюмі, сонно примружувши очі.

Дівчина потяглася до сумки, що вартувала добрих кілька тисяч доларів, – звідти долинало дзеленчання мобільного телефона.

— Как он мне надоел! Сколько можно! Папик...

Тетяна Степанівна забула, що саме «папік» купив їй усе, що зараз вона з гордістю несе на собі Купував і купує, бо любить її Вона ж наївно гребує його батьківськими почуттями, бо на думці – сумки, телефони, ганчірки, вечірки і, що головне, – гроші. У своїх 23 вона вже – народний депутат України. Дівчина й не особливо розуміла, ким стала, і що має робити. Усе вирішили замість неї, мовляв, так буде краще. Та й Тетяні Степанівні було байдуже – додаткова публічність не створювала їй жодного дискомфорту.

Нині – перше пленарне засідання. Для неї, принаймні. Перед цим дівчині читали нудну двогодинну лекцію, як поводитися з журналістами, і що говорити на камеру, проте, в голові усе змішалося, збилося кошлатими клубками, з яких неможливо було витягнути жодного спогаду, бодай однієї мудрої фрази. Це дівчину мало хвилювало, як і багато іншого в цьому житті. Вона мала все, що хотіла. Хіба для абсолютного щастя їй бракувало ще з’їздити відпочити на екзотичні острови, вкриті позолотою.

— Пані, подайте на шматок хліба, – ледь чутно пролунало в морозному гомінкому повітрі.

Тетяна Степанівна наїжачила густі брови, скуойвджені сніговим пензлем, і непримітно фиркнула.

Біля стін Верховної Ради стояло босоноге хлопча, яке тремтіло, наче щиглик у сильці. З-під тонкої курточки виднілася футболка, всіяна дірками. Його ноженята, червоні від холоду, терлися об сніг, шукаючи тепла, але мороз щипав усе дужче, запливав за комір, впиваючись неприємними кігтями у шкіру. Малий, синій від холоду, жалісливо простягав руку, благально дивлячись на двох людей, яких хотів назвати своїми рятівниками. Вона, така юна та красива, подобалася йому. Її волосся видавалося теплим та приємним, домашнім. У нього хотілося вткнутися носом і грітися, рахуючи волосини, як зірочки. Дівчина була гарною та дорогою. Та її очі наливалися темною зіпсованою кавою, від якої неприємно тхнуло, хотілося чкурнути геть, пірнувши у замети снігу з головою – байдуже, що холодно. Від неї віяло морозом. Краса вмить розтопилася і затекла за поріг.

Малий все одно просив. Як не копійчину, то хоч чогось їстівного – дуже вже зголоднів: всередині вила вовком порожнеча.

— Что он здесь делает? Что? Пусть идет и просит возле метро. Пошел прочь! Иди к метро! Я с этим разберусь! – Тетяна Степанівна гидливо скривилася і прожогом забігла у двері.

Охоронець співчутливо глянув на хлопча і потягнувся рукою до кишені.

— Ты что делаешь? С ума сошел? Собрался ему что-то давать? Идиот! Только попробуй! Уволю!

Чоловік кисло скривився і попрямував за хазяйкою, залишивши на снігу потай від дівчини кілька гривневих купюр.

***

У сесійній залі було гамірно. Вирішувалися важливі державні питання. Тетяна Степанівна куталася у теплі погляди колег. За вікном біг підтюпцем сніг, накриваючи ніжними пір’їнами гроші. Малого не було. Тільки запах його старої куртки висів у повітрі.

***

Того вечора, після важкого насиченого дня в парламенті, Тетяні Степанівні хотілося відпочити: кудись поїхати, посидіти з подругами, потанцювати. Нинішній статус перекреслив для неї чимало розваг, але втекти в заміський будинок нічого не заважало, окрім погоди. За вікном шалено хурделило. Місто стояло в кілометрових заторах. Люди залишали автівки на дорогах і стрибали в метро, яке швидко довозило їх до рідних домівок. Але Тетяні Степанівні вдома не сиділося.

За містом дорога була поганою – слизькою та засніженою. Машини повільно сунули вперед-назад, засліплюючи одна одну великими очима. Тетяна Степанівна, що захмеліла від кількох фужерів вина, весело хихотіла на задньому сидінні.

До будинку залишалося кілька кілометрів. Ніхто не встиг ні перезирнутися, ні зойкнути, як машину на крутому повороті занесло та викинуло на узбіччя.

Тетяна важко дихала. У скронях пульсувала гаряча кров, а в серці стояв крижаний холод. Ніг вона не відчувала. Руку затиснуло дверцятами, від чого нестерпний біль виїдав очі до сліз, які тут же кам’яніли на морозі.

Ангел стояв поруч і дивився на ту, яку кохав понад усі небеса. На ту, котра запам’яталася йому п’ятирічною дівчинкою у похмурій лікарняній палаті. Тоді він, засліплений неймовірною вродою та співчуттям до самотнього батька, віддав їй останні сили, врятувавши від смерті, натомість прирікши себе на довічне жебракування. Люди його підгодовували, давали притулок, жаліли, і він жив, завдячуючи цим світлим душам. Часто навідувався до своєї коханої, особливо уві сні, охороняючи від лихого та злостивого. Він незримими кроками простував біля неї, ріс, бавився з нею, обіймав її. Ангел очікував взаємності, але віра і сподівання виявились марними. Дівчина вбивала його своєю жадібністю та байдужістю. І він хворів: злягав на кілька тижнів або перебивався безхатченком темними переходами столиці. Його обкрадали злодюжки, плювали у спину опецькуваті дядьки, смикали за біляве волосся вередькуваті хлопці. Проте Ангел виживав і знову приходив до своєї дівчинки.

Того вечора, коли машину заносило, він прагнув підкласти своє крило і вберегти її, та Господь не дозволив і розпорядився по-своєму.

Ангел сумно дивився на кохану. Вона блідо споглядала його. Порожньо. Без співчуття, жалю та прохання. Хтозна, про що вона думала, та й чи розуміла, хто біля неї.

У сумці сердито дзеленьчав телефон. Дзвонив «папік», для якого донька була єдиною втіхою у цьому житті.

Якби Ангел міг пожертвувати собою, він би неодмінно це зробив, як тоді, багато років тому Але уже не міг. Цього сніжного холодного вечора йому теж було холодно Він востаннє поцілував крижані губи чарівної дівчини, глянув у її вже скляні, але такі дорогі серцю, очі й заплакав...

Наступного дня усі ЗМІ рясніли сумною звісткою: Суботнього вечора трагічно загинула народний депутат України Тетяна К. У машині їхало ще двоє: водій помер дорогою до лікарні, а охоронець, що сидів попереду, дивом залишився живий – без жодних травм. Чоловік стверджує, що бачив, як біля Тетяни Степанівни стояла крилата істота. За словами лікарів, він отримав потужний стрес, тому галюцинації в такому випадку є характерним явищем».

З болем стискав душу батько, що беріг-беріг і не вберіг єдиної доньки. Запечені сльози кількома шарами вкрили його постаріле обличчя. Руки і ноги тремтіли, а серце розходилося по швах. Ангел не стримався, підійшов і ніжно обійняв крилом засмученого батька.

— Я буду поруч... – промовив і пішов, залишивши за собою важкий смуток та світло.

14 січня 2015 

Кременець .

Церковні дзвони для кілера

Суть будь-якої віри полягає у тому,

що вона надає життю такого сенсу,

котрий не знищується смертю.

Лев Толстой.

Що він відчував, коли вбивав людину? Коли одним натиском його вказівного пальця на курок обривалося дихання, серце зупиняло ритм, холонуло тіло? Хтось помирав... А він розвертався і йшов собі геть, нічого не відчуваючи. Навіть найпекучіша втома не діймала. Це була робота, яка давала змогу виживати в жорстокому, сповненому повсякденних баталій світі й годувати сім’ю, проте, вона не приносила жодного задоволення. Лише великі гроші, які давали можливість відчути глибину комфорту й розкоші. Він сухо, жорстоко та без почуттів працював. Чуттєві сфери мозку відключалися, а серце гупало наче кровоносна помпа, вкраплюючи життя в кожну клітину. Він ніколи не запам’ятовував тих, кого вбивав. Не складав списку, не лічив, скільком передчасно відчинив двері в інші світи, не ходив до церкви і не вірив в Бога. Лише зрідка здригався від дзвонів недільного ранку, і щось скреготало всередині, щеміло у вухах. Та тривало це недовго: він швидко здавлював бетонними думками ніжні клапті чуттів, що ледь-ледь жевріли на дні душевного вогнища. Сліпо виконував свою роботу і повертався додому, де його чекала молода дружина та двійко малих дітей-щебетунчиків.

Ця жінка ніколи не довідається, чим насправді заробляє її чоловік за життя, на які кошти зведено цей маєток і влаштовується відпочинок на престижних курортах світу Вона цілком щаслива дружина та мати Він обдурює її уже багато років поспіль, прикриваючись вигаданим бізнесом. А вона вірить. І жодного разу в думки не закрадалася щонайменша підозра. Бо він завжди такий однаковий – холодний і жорсткий. Хоча починала жити з іншим, а потім посеред спекотного по-літньому життя, прорвалася неочікувана зима із замерзлими почуттями за пазухою. І довелося до цього звикати. І звиклося. Вона полюбила його жорстокість та будякову колючість Інколи хотілося відчути повінь ніжності та ласки, але на заваді стояла льодовикова непорушна мачуха-зима.

Він працював. Це не він, це його робота обрала. Вибору не було, адже трапляється безвихідь, ситуації, коли тобі прикладають зброю до чола, погрожують найціннішим, що у тебе є, – сім’єю, і змушують виконувати усі накази – стежити, вбивати, потім знову стежити і знову вбивати Це стає повсякденністю, звичною справою Наче так і має бути. Жодних фізичних навантажень. Жодного графіку з 9 до 18. Лише влучити і розчинитися у просторі: втекти, замівши всі сліди за собою. Усе було відпрацьовано до такого автоматизму, що інколи він не міг пригадати деталей. Бо був професіоналом своєї справи і ніколи не схибив. Працював, наче робот. Без серця й душі.

***

Ніжна і водночас сильна й вольова, добра, красива, розумна, вона любила понад усе жити. Її ніколи не бачили сумною чи розгніваною. Вона завжди усміхалася, наповнюючи світ сонячними міріадами, які віддзеркалювалися у довколишньому світі поцілунками. Вона боролася за справедливе життя, за правду, за себе й усіх. Її життя рухалося навколо політичної осі, закручуючи спіралі скандалів, схвальних відгуків, ризику та небезпеки. Та вона все одно усміхалася. Тому що любила свою роботу. Кохалася в її паростках, маніжилася в її ложі, вистеленому колючими ковдрами, які, проте, гріли тіло, розпалюючи жагу та бажання. Купалася в її різноманітних, але завжди з присмаком солоду, напоях.

Часто ловила себе на думці, що занадто багато часу приділяє політиці, бо вдома ж її чекає чепурне дівча, яке чи не щовечора питає бабуню: «А де мама?», «А що вона робить у телевізорі?», «Чому вона часто розмовляє з чужими дядями, а зі мною так рідко?». Як хотілося пояснити цьому маленькому кирпатому диву, що вона не може відмовитися від роботи, що повинна прийняти багато важливих рішень та змінити життя сотень-тисяч-мільйонів людей. Вона спокійно могла би перетворитися на домогосподарку, оскільки чоловік добре заробляв, поринути в родинне русло. Могла, але не змогла би. Бо щохвилини відчувала потребу в тому, аби допомагати іншим, роздавати свої усмішки, скроплювати цей світ ніжними обрисами власної витонченості та сміливості. Інші її і любили, і ненавиділи. Любили, бо вона була дивним обдаруванням небес, свіжим поєднанням зовнішньої краси, сильного політика, відданої дружини і рідкісним втіленням чоловічої наполегливості, подекуди, й твердості. Ненавиділи, бо йшла в ногу зі справедливістю, не оминаючи жодну неправомірність, незаконність, злочинність, – їх розтирала власноруч, як масло у макітрі, розчавлювала, топила... Вона працювала на повну, через що мало спала та їла. Але працювала. З серцем та з великою, розкритою, повною співчуття та турботи про інших душею.

***

Він стрепенувся від церковних дзвонів. Здається, це йому наснилося – пронизливий звук, який мучив його, роз’їдав, вгризався все глибше і глибше, здушував горло левовими зубами, перетворюючи сон на жахіття. Відкрив очі, напружив вухо – тихо. Лише завзято муркав кіт в іншій кімнаті та стукотіла каструлями дружина на кухні. Знову наснилося. Спітнілий і занепокоєний, зиркнув на годинника – пора. Давно пора. На роботу. Нове завдання. Безвідмовне. Доручили йому, бо він – найкращий. Усе треба зробити тихо, швидко, без жодних підозр. Але, що головне – за значний гонорар. Аванс уже отримав. І не сумнівався, що виконає усе на найвищому рівні, хоча серце билося церковними дзвонами...

***

Двері скрипнули. Він забіг до кімнати, де пахло Нею. Його жертвою, тою, яку сьогодні мав вбити, як убивав усіх попередніх – без жалю, болю, відчуття провини та мук совісті.

Вона стояла до нього спиною, перебираючи папери. Стрункий стан і довге до пояса волосся, яке розсипалося під музику вітру, що залетів крізь прочинене вікно, п’янили та вабили. Її запах прохолодою гойдався в повітряному ковші. Йому пересохло в роті: спрагло розтулив губи, ковтаючи налите нею повітря. У серці закололо. Вперше. Від цього він вкрився сполоханим потом.

Вона обернулася. На обличчі тремтіла усмішка.

— Ой... А ви хто? – здивовано запитала жінка.

Він промовчав Дивився на неї: красиву і світлу. Її великі очі, рум’яні, як ружа, щоки, до яких хотілося припасти устами, її губи, наче пощені полуничним варенням. Сонячні зайчики її усмішки відстрибували врізнобіч, ховаючись у темних закутках.

— Як ви сюди потрапили? – ледь чутно запитала вона.

Він мав уже бути у своїй машині та їхати геть. Мав зателефонувати, повідомивши: «Усе зроблено». Та досі стояв тут, у повній звабливих пахощів кімнаті, і не міг відвести від неї погляду. Коли в кишені хрипко закричав телефон, він гойднувся столітнім могутнім дубом. До нього. За ним.

Витягнув із-за спини пістолет... Рука тремтіла, наче ніколи і не тримала зброї.

Зайчики побігли долі, принишкли у книжках, які відпочивали на довгих стелажах під стіною, у квітках на підвіконні, м’якому килимі. Усмішки впали в її колосисте волосся, розтеклися по кожній волосині. Очі затремтіли, як спілі сливи від граду. Але стояла, не зрушивши з місця. Лише рукою стисла хрестика на шиї.

— Не треба, прошу. У мене донечка маленька... Я вас дуже прошу. Я так хочу...

Вона просила. Просила не вбивати її. Хоча розуміла, що смерті не оминути. У ці бентежні хвилини думалося не про роботу, яка виявилася такою невдячною, бо освячувала її смертельним лабіринтом, а про те, як мало часу приділяла донечці та чоловікові, що не встигла подарувати вдосталь турботи та любові.

Вона дивилася йому в очі, в ті очі, де блищали сльози. Але не було розуміння чи співчуття. Лише суха твердість.

Ошелешення її красою тривало недовго. Він ставав дедалі похмурішим і жорсткішим. Вона це бачила, і тільки стискала хрестика, злегка ворушились губи – промовляла молитву...

Тихі звуки «Вірую», мокрі від хрестика пальці, спокійне, але повне болю серце та його сухий погляд. Його машинно-механізовані рухи. Вказівний палець цілив прямісінько в серце. Пролунав постріл.

Вона ще встигла шепнути «Амінь», закривавлено глянула на нього, обіперлася на стіл і, скошена темрявою, сповзла на пухкий килим, зачепивши Біблію.

У вікні він побачив невідому постать, яка прямувала до будинку, що було неочікувано. Тому не встиг підійти до вбитої. Хоча хотів. Хотів ще раз глянути на неї і поцілувати поглядом. Він мав підійти. Просто підійти. Сонця уже не було. Лише темрява. І тільки її запах висів у повітрі.

Він вибіг чорним ходом під дзвін свого серця, а вона лежала, стікаючи кров’ю. Біблія цілувала її серце, а обличчя квіту й краси вкрилося холодними льодяниками поту.

***

— Тату, таточку, – пірнула в обійми донька, як тільки він переступив поріг будинку. Мала обнімала мужні коліна, стискала руки. – Тату, я покажу тобі нову іграшку. Побався зі мною!

Дивився на доньку, а в голові крутилося: «У мене маленька донечка».

— Ні! – зойкнув він.

Це все миттєве затьмарення. Просто складнощі його роботи. У всіх є діти. Що йому до чужих? У нього є свої, про яких він має дбати.

— Тату... – розгублено промовила дівчинка.

Дружина не відреагувала. Зосередженно зачищала нігті. Зважати? На його крик? Іншим він і не міг бути. Ніколи. Вона звикла до його характеру. Хоча колись закохалася в іншого чоловіка – чуйного та доброго. Згодом його полили бетоном, замурували в самому собі – і досі на волю не може видряпатися. Тільки-от діти не можуть зрозуміти, чому біля нього холодно, як взимку, завжди вітряно, а інколи й каміння злітає з уст. Вони – маленькі, й не розуміють цього: ні симпатичне русоволосе дівчатко, яке стискає його коліна, благаючи побавитися в ляльки, ні хлопчина, що загрався машинками у своїй кімнаті. Вони не знають, ким є їхній